Десь дуже глибоко всередині нього жевріла незнищенна надія, яка наполегливо шепотіла, що колись це вуличне пекло обов’язково закінчиться.
Він влаштувався офіційним підсобним робітником на велике міське будівництво, щодня тягаючи на своїй спині важкі мішки з цементом. Невдовзі хлопець умовив виконроба взяти його додатково працювати нічним сторожем, щоб хоч трохи збільшити свій скромний дохід. Дмитро спав лише по три-чотири години на добу на жорсткій кушетці в побутівці, їв один раз на день, але продовжував невтомно збирати гроші. У нього з’явилася заповітна, кришталево чиста мрія — мати свій власний будинок, зачинений на надійний замок.
Він палко мріяв про місце, звідки жодна людина у світі не зможе безкарно вигнати його на мороз. Це мав бути затишний куточок, де він нарешті стане повноправним, незаперечним господарем своєї власної долі. Одного туманного ранку, коли Дмитро уважно розбирав рубрику нерухомості в старій газеті, його погляд зачепився за незвичайну пропозицію. Дрібним шрифтом було надруковано, що продається старий будинок у селі Соснівка за вісімдесят кілометрів від міста, а ціна становить лише п’ять доларів.
Він перечитав ці кілька коротких рядків тричі поспіль, протираючи втомлені очі й зовсім не вірячи їм. Сума здавалася абсолютно безглуздою друкарською помилкою редакції або хитрою пасткою шахраїв, що шукають довірливих простаків. Але інтуїція, сильно загострена роками життя на вулиці, наполегливо підказувала молодій людині негайно знайти таксофон і зателефонувати за вказаним номером. На іншому кінці дроту після довгих гудків відповів старий, глухий і хрипкуватий голос, який спокійно підтвердив реальність друкованого оголошення.
Чоловік ввічливо представився Іваном Петровичем і докладно пояснив життєву ситуацію, що склалася. Будинок раніше належав його покійному старшому братові, у якого не залишилося прямих спадкоємців, і тому будівля пустувала багато років. Споруда практично розвалювалася на очах, проте земля навколо виявилася винятково хорошим, родючим чорноземом. Вісімдесятитрирічний господар чесно зізнався, що їздити так далеко і займатися сильно зарослою ділянкою йому фізично важко.
Кидати родове гніздо на остаточне розтерзання місцевим мародерам і дикій природі старому було відверто шкода. Тому він прийняв нестандартне рішення: віддати нерухомість за символічну ціну тому, хто твердо пообіцяє спробувати привести її до належного ладу. Через тиждень, відпросившись із будівництва, Дмитро вже рішуче стояв перед тією самою ділянкою, яка була мутно зображена на газетній фотографії. Те, що він побачив перед собою в реальності, могло б миттєво зламати дух будь-якого дорослого чоловіка.
Старий дерев’яний зруб дійсно перебував у критичному, майже безнадійному стані. Половина прогнілого, густо вкритого мохом даху епічно провалилася всередину будинку, а скляні вікна були давно й безжально вибиті хуліганами. Вхідні двері криво й жалібно висіли на одній іржавій петлі, нагадуючи про повне запустіння. Всюди у дворі валялися будівельні уламки, старі почорнілі дошки, шматки іржавого покрівельного заліза та битий шифер.
Бур’ян виріс майже по пояс, приховуючи під собою вузькі стежки та жалюгідні залишки колишнього господарства. Це було зовсім не житло, це були справжні руїни, на які було фізично боляче дивитися. Іван Петрович, який приїхав у село спеціально для оформлення документів у нотаріуса, лише сумно похитав сивою головою. Старий важко зітхнув і з розумінням промовив, що анітрохи не образиться, якщо хлопець просто зараз передумає здійснювати цю божевільну угоду.
Відновити таку стару будівлю здавалося майже нездійсненним, утопічним завданням для одного худорлявого юнака без серйозних фінансових заощаджень. Але Дмитро навіть не поворухнувся, щоб піти, адже його чіпкий погляд ковзав по почорнілих колодах, і він ясно бачив свої майбутні стіни. Він мовчки дістав із внутрішньої кишені куртки зім’яту п’ятидоларову купюру і впевнено, без тіні сумніву простягнув її старому. Дивлячись прямо в очі Івану Петровичу, він твердо пообіцяв, що обов’язково впорається з усіма труднощами.
У його молодому голосі раптово зазвучала така справжня, холодна сталь, загартована роками суворого виживання, що старий мимоволі здригнувся. Іван Петрович подивився на нього довгим поглядом, потім міцно потиснув огрубілу від роботи руку хлопця й урочисто передав зв’язку іржавих ключів…
Коментування закрито.