Виявилося, що суворий Михайло й завжди усміхнений Денис міцно, нерозлучно дружили ще зі шкільної лави, завжди порівну ділячи навпіл абсолютно всі рідкісні радощі й часті прикрощі у своєму маленькому, запиленому рідному південному містечку, загубленому в степах. Ставши трохи старшими, вони разом, не вагаючись ані хвилини, пішли на важку військову службу, урочисто поклявшись один одному на крові завжди, за будь-яких обставин, надійно прикривати спини в будь-якій, навіть найбезвихіднішій і смертельно небезпечній ситуації. Їхня міцна, перевірена роками справжня чоловіча дружба пройшла свою найстрашнішу, фінальну перевірку на міцність під час проведення катастрофічно провальної, кривавої операції з термінового порятунку захоплених терористами мирних заручників із замінованої, зруйнованої будівлі.
Денис, не роздумуючи ані частки секунди, мужньо закрив приголомшеного Михайла власним міцним тілом від смертоносного граду розпечених уламків гранати, що розліталися навсібіч, цілком добровільно віддавши власне молоде життя заради дивовижного порятунку найкращого товариша.
Саме дивом уцілілий, але навіки психологічно покалічений Михайло згодом категорично наполіг перед вищим командуванням на тому, щоб особисто, без чиєїсь допомоги доставити цинкове тіло свого названого побратима до рідного дому і з усіма військовими почестями передати убитим горем рідним. Чорні літери на сяйливому екрані планшета раптом попливли й назавжди втратили чіткі обриси через раптово хлинули з її розширених очей великі, пекучі, солоні сльози, які вона вже просто не мала сили якось стримувати.
Приголомшена до глибини душі жінка подумки, ніби на фантастичній машині часу, знову перенеслася на борт того злощасного нічного літака, з наростаючим липким жахом щохвилини згадуючи абсолютно кожну свою кинуту в спину скорботного героя отруйну, нічим не спровоковану репліку.
Вона нарешті з кришталевою, моторошною ясністю усвідомила, чому саме він тоді зовсім не відповідав на її дурні, базарні нападки — його зранена душа в ту мить була просто розірвана нестерпним горем, до глибин якого її дріб’язкова, нікчемна злоба просто ніколи не могла дотягнутися. Апетит до вишуканого сніданку зник у неї абсолютно й остаточно, а дорога, недопита ароматна кава тепер сиротливо й нікому не потрібна холола в гарній порцеляновій чашці на гладенькій поверхні кухонного столу, символізуючи розбиті вщент ілюзії про власну правоту.
Неймовірно важке, тиснуче відчуття всепоглинальної чорної провини стиснуло її здійняту грудну клітку так нестерпно сильно, що їй у якийсь момент стало по-справжньому фізично важко дихати живильним киснем у цій величезній, раптом такій порожній кімнаті.
Вона з нестерпною гіркотою зрозуміла, що судила цілком незнайому, змучену людину винятково за її зовнішньою, нічого не вартою оболонкою, з моторошною легкістю навісивши на неї дурні, безглузді соціальні ярлики, а він у відповідь обдарував її лише своїм благородним, сповненим внутрішньої гідності мовчанням.
Великий, розгорнутий журналістський матеріал на сайті символічно завершувався однією короткою, але неймовірно пронизливою, влучною прямою цитатою самого втомленого, посивілого від пережитого жаху сержанта Михайла, який чесно відповів на запитання репортерів просто в будівлі аеропорту.
«Він завжди був для мене значно більшим, ніж просто найкращим другом, він був мені справжнім кровним братом, і повернути його зранене тіло додому — це мій останній, святий і непорушний обов’язок перед його вбитою горем родиною. Світла пам’ять про його безприкладний, героїчний подвиг вічно, яскравим незгасним полум’ям житиме в моєму розбитому серці аж до мого останнього, передсмертного подиху на цій землі», — мовили ці викарбувані в тексті суворі слова скорботного воїна.
Усе це щойно прочитане несподівано й дуже болісно відгукнулося в найпотаємніших закутках пам’яті зламаної жінки раптово спливлими яскравими спогадами про її власного, гаряче улюбленого старшого брата, який трагічно загинув у жахливій автомобільній аварії багато довгих років тому.
Вона раптом неймовірно виразно, до найдрібніших фізичних відчуттів згадала ту страшну, всепоглинальну чорну порожнечу всередині себе і те, як нестерпно сильно вона тоді відчайдушно потребувала простої, теплої людської участі й банального щирого співчуття оточуючих людей. І як же вона, колись сама особисто переживши подібне, розриваюче душу на шматки горе, могла дозволити собі так нестерпно жорстоко, топчучи брудними чобітьми, ранити душу цілком незнайомої людини, яка й без того була повністю розчавлена своєю колосальною, непоправною втратою?
У її розколотій від нестерпного напруження голові безперервним, гудячим роєм кружляли важкі, тривожні думки: а що, якби хтось інший, сміливіший пасажир тоді спробував фізично втрутитися в її мерзенний, отруйний монолог і заступитися за безмовного героя?..
