Єгор вчепився в його руку з несподіваною для вмираючого силою. Очі — каламутні, гарячкові, з розширеними зіницями — на секунду прояснилися, і в них промайнуло щось осмислене.
«Якщо я втрачу контроль, — прошепотів він, і кожне слово давалося йому з зусиллям, — якщо спробую їй подзвонити, вколи мені снодійне. Чуєш? Вколи і приспи. Я не повинен зламатися. Вона повинна мене ненавидіти. Тільки так вона виживе. Обіцяй мені, Петре». «Обіцяю».
В останню ніч над містом вибухнула гроза, зі зливою стіною і блискавками над дніпровськими схилами. Вітер вив у щілинах вікон, і десь внизу грюкали незачинені двері під’їзду, відраховуючи секунди, як метроном. «Допоможи сісти», — попросив Єгор. Петро обережно підняв його, підклав під спину подушки, намагаючись не дивитися на те, у що перетворилося тіло його друга: шкіра до кісток, обтягнута сірою, майже прозорою плівкою.
Єгор дивився через дорогу. У вікнах Ангеліни було темно. Вона вже спала, не підозрюючи, що ця ніч — остання. «Так холодно», — прошепотів він. — «Я хочу додому. Але в мене більше немає дому. Я сам його продав. Сам її вигнав. Петре, я такий дурень». «Ти не дурень. Ти найупертіша людина, яку я знав». «Це одне й те саме, Петре. Це одне й те саме».
На світанку, коли гроза вщухла і перші промені сонця пробилися крізь рвані хмари, пофарбувавши небо в блідо-рожевий, Єгор Костянтинович Богородський пішов тихо, без агонії, як догоріла свічка. Його очі до останньої секунди були спрямовані на вікно через дорогу, туди, де спала жінка, яку він кохав більше за власне життя і від якої ховався три місяці за сто метрів.
Петро кремував його згідно з інструкціями, залишеними в запечатаному конверті, і поховав на Північному кладовищі серед безіменних могил, де ніхто не приносить квітів і не запалює свічок. На надгробку залишилися тільки ім’я та дати. Жодних епітафій, жодних слів про любов чи втрату. Єгор не хотів, щоб вона коли-небудь знайшла це місце і плакала над ним.
З пагорба, щоправда, було видно далекі вогні Києва — міста, де жила його дружина, яка не знала, що стала вдовою. Минуло сім років. Ангеліна, як і раніше, жила в тій самій комуналці на Лук’янівці, тільки сусіди змінилися двічі, а розводи на стінах розповзлися ширше. Вона працювала адміністратором у невеликій турфірмі, де платили небагато, але хоча б стабільно.
Мати в Борисполі хворіла все важче, гроші йшли на ліки та доглядальницю. Вранці орендодавець поставив ультиматум: або плати за три місяці до вечора, або завтра речі на вулиці. «І мені байдуже, куди ти подінешся». У гаманці лежала тисяча гривень і жменя дрібних — цього не вистачить навіть на тиждень їжі. І тоді вона згадала про картку.
Сім років чорний пластиковий прямокутник лежав на дні шухляди, під старими квитанціями та фотографіями з минулого життя, які вона не могла ні викинути, ні дивитися. Вона діставала його іноді, стискала в руці, нагадуючи собі про зраду і про те, що вистояла без його подачки, що впоралася сама. І щоразу клала назад, зціпивши зуби.
Але сьогодні вона піде в банк, зніме жалюгідні п’ятдесят тисяч, заблокує картку і закриє цю сторінку назавжди. Нехай ці гроші підуть на борг за квартиру — останній подарунок від зрадника, який вона прийме тільки тому, що вибору не залишилося. Молода операціоністка у відділенні на Хрещатику взяла картку двома пальцями, ледь приховуючи огиду, побачивши потерте пальто відвідувачки, почала перевіряти рахунок і раптом завмерла.
Її обличчя змінилося: подив, шок, дивний переляк, наче вона побачила щось неможливе. Вона підскочила: «Зачекайте хвилинку!» — і втекла за перегородку, стукаючи підборами. Через хвилину вийшов керуючий відділенням, витираючи піт з чола носовою хустинкою. «Шановна Ангеліно Михайлівно, пройдемо у VIP-зону. Вам принести чай, каву? Щось іще? Можливо, води?».
Її посадили на шкіряний диван, принесли капучино в порцеляновій чашці із золотою облямівкою. Керуючий сів навпроти, нервово перебираючи папери, не наважуючись почати розмову. «Ви, можливо, не в курсі… Це спеціальний інвестиційний рахунок з автоматичним реінвестуванням і нарахуванням складних відсотків. Він був відкритий сім років тому на ваше ім’я».
Ангеліна нічого не розуміла, слова долітали до неї як крізь вату. «Коротше кажучи, — керуючий глибоко вдихнув, збираючись з духом, — на цьому рахунку, з урахуванням відсотків, дивідендів і капіталізації, сто двадцять мільйонів гривень». Стеля попливла, стіни похилилися. Білий шум у вухах заглушив усі звуки. Сто двадцять мільйонів.
Не п’ятдесят тисяч, як він сказав тоді, жбурляючи картку в калюжу. Сто. Двадцять. Мільйонів. Вона вийшла з банку і набрала номер, який колись знала напам’ять, який снився їй у кошмарах перші місяці після розлучення. «Апарат абонента вимкнений або знаходиться поза зоною дії мережі». П’ять разів, десять, п’ятнадцять.
Тоді вона знайшла в старих контактах номер Петра Кравчука — його найкращого друга, який був свідком на їхньому весіллі. «Алло». Голос грубий, ворожий, насторожений. Вона представилася, сказала, що шукає Єгора Костянтиновича, що терміново потрібен його новий номер, що сталося щось важливе. Пауза. Важке дихання в слухавці, як у людини, яка намагається взяти себе в руки.
І потім — вибух. «Ти… Сім років. Сім чортових років! А тепер, коли гроші знайшла, згадала? Тепер він тобі знадобився?!». «Я не розумію, про що ви…». «Хочеш поговорити?
Коментування закрито.