— останнє джерело тепла в його темряві, що стрімко остигала. Тижні минали один за одним, і Єгор все глибше занурювався у свою дивну, болісну рутину спостерігача з тіні, який бачить усе, але не має права втрутитися. Але просто дивитися йому було мало. Він хотів захищати, оберігати, підстилати соломку скрізь, де тільки міг дотягнутися, навіть якщо вона про це ніколи не дізнається.
Перший дзвінок від Петра пролунав на початку грудня, коли за вікном кружляла поземка, а батареї в його норі остаточно відмовилися гріти, перетворивши кімнату на подобу морозильної камери. «У її матері знайшли пухлину щитовидки», — сказав Петро без передмов. — «Операція потрібна терміново. Триста тисяч гривень». Єгор лежав на продавленому дивані, накритий двома ковдрами і старим пальтом зверху, і дивився в стелю з розводами.
Кожен рух давався важко: хребет перетворився на розпечений прут, встромлений у тіло, і будь-яка спроба поворухнутися відгукувалася хвилею болю. «Оформи через благодійний фонд», — прохрипів він. — «Грант на лікування для жителів області. Нехай думає, що виграла». «Єгоре, це ж…». «Зроби, Петре. І щоб жоден документ на мене не вказував. Жоден папірець, жоден підпис».
Через тиждень Ангеліна отримала офіційний лист про те, що стала переможцем програми підтримки населення Київської області. Єгор бачив у бінокль, як вона стоїть біля вікна, притискаючи конверт до грудей, і плаче від щастя, від полегшення, від віри в те, що справедливість існує. Вона не знала, що її «справедливість» лежить на сусідній вулиці і давиться кашлем з кров’ю, дивлячись на неї через оптику старого армійського бінокля.
У січні трапилася аварія. Якийсь місцевий мажор на пошарпаній іномарці врізався в її скутер біля зупинки і почав качати права: погрожувати судом за подряпину на своєму бампері, кричати щось про зв’язки в поліції. Єгор дізнався про це від Петра, який стежив за ситуацією, і тут же дістав з-під матраца пачку грошей. Він зберігав там готівку на екстрений випадок, бо до банкомату вже не міг дійти без сторонньої допомоги.
«Шістдесят тисяч. Знайди рішалу, нехай цей тип сам до неї приїде з вибаченнями та грошима». «Може, простіше через дільничного?». «Петре!» — Єгор підвівся на лікті, і цей рух коштував йому хвилини важкого, хрипкого дихання. — «Я не питаю, як простіше. Я кажу, як треба». Наступного дня хуліган справді з’явився з букетом і компенсацією, блідий і притихлий.
Клявся, що все було його провиною і що він готовий підписати будь-які папери. Ангеліна потім розповідала по телефону подрузі, що нарешті поліція почала працювати як слід, що є ще справедливість на світі. Єгор чув уривки через відчинену кватирку, коли вітер дув у потрібний бік. Він посміхнувся тоді, дивлячись у бінокль на її сяюче обличчя, і записав у зошит: «Вона вірить у справедливість. Нехай вірить. Це важливіше за правду».
Зошит він вів з першого дня в цій квартирі, списуючи сторінку за сторінкою своїм почерком, що поступово псувався. Називав його «неофіційний облік». Туди йшли дати, суми, імена посередників, схеми та стрілочки, що показували, через кого і як проходили гроші. Через кого влаштував їй співбесіду в турфірму — там знадобилося три рукостискання і один старий борг.
Скільки заплатив орендодавцю, щоб той не вигнав її за прострочення, коли у неї зовсім закінчилися гроші в березні. Кому дзвонив, коли вона три дні не виходила з дому, і світло в її вікнах не запалювалося ні ввечері, ні вранці. «Її світло не горить другий вечір поспіль», — писав він у грудні тремтячим почерком, літери стрибали і наповзали одна на одну. — «Всередині у мене все рветься. Подзвонив Петрові».
«Нехай закине їй що-небудь, але інкогніто, чуєш? Скажи — від сусідки. Якщо вона дізнається, що це від мене, викине все в смітник, я її знаю. Господи, нехай вона не хворіє серйозно. Нехай просто застуда, нехай просто втомилася і лягла раніше». Петро приніс тоді термос з бульйоном і ліки, сказав — від баби Маші з четвертого поверху, мовляв, вона побачила, що світло не горить, занепокоїлася.
Ангеліна подякувала, здивувалася доброті незнайомої сусідки, яку навіть в обличчя не знала. А Єгор дивився через дорогу, як вона п’є його бульйон, сидячи на кухні в накинутій на плечі ковдрі, і почувався майже щасливим. Наскільки взагалі може бути щасливою людина, у якої всередині все роз’їдає невидимий вогонь? Це була не бухгалтерія. Це був літопис кохання, написаний вмираючою рукою на дешевому папері.
До лютого морфін перестав допомагати. Організм звик до дози, а збільшувати її далі було нікуди. Біль став постійним — тисячі розпечених голок у хребті, вдень і вночі, без перепочинку, без надії на полегшення. Єгор кусав рушник, щоб не кричати. Стіни в старому будинку пропускали кожен звук, сусіди могли почути, почати ставити питання.
«Вночі знову судоми», — диктував він Петрові, бо сам уже не міг тримати ручку, пальці не слухалися. — «Хотів відрізати собі ногу, тільки б припинилося. Але тоді я стану ще потворнішим. Ангеліна побачить, і її знудить. Краще терпіти. Записав? Досить». Петро відклав зошит, і його голос зірвався на хрип: «Досить цієї маячні. Подзвони їй. Один дзвінок, і вона примчить. Вона ж кохала тебе, чорт забирай».
«Ні». «Єгоре, ти вмираєш». «Саме тому — ні. Саме тому, Петре». Однієї ночі, в маренні від температури, яка підскочила під сорок, він почав кликати її: «Ліно, Ліно, мені холодно. Обійми мене». І тягнув руки в порожнечу, туди, де мала бути вона, де вона спала колись, згорнувшись калачиком під його боком.
Петро схопив його за зап’ястя, намагаючись утримати на дивані, не дати впасти на підлогу. «Я тут. Петро тут. Тримайся. Чуєш мене?».
Коментування закрито.