— Я порядок охороняю, — огризнувся Семенов, але в голосі не було впевненості, тільки надламана гіркота. — Якщо ти почнеш війну, тут таке почнеться… А у мене штат — півтори людини і бензину на два виїзди, якщо пощастить. Що я зроблю проти його бійців? У нього їх не десять, а тридцять рил. Усі озброєні, без совісті. Вони на все підуть.
— Тридцять, значить, — задумливо промовив Михайло, кивнувши. — Дякую за інформацію, Петровичу. Буду мати на увазі.
— Ти мене не зрозумів! — скипів дільничний, зробивши крок уперед. — Я тебе не на подвиги підбиваю. Я тебе попереджаю. Не лізь до них. Вибачся. Заплати штраф за бійку, може, пробачать, поки не пізно. Збережи життя собі і матері.
— Їдь, Петровичу, — тихо, але твердо сказав Михайло. — Їдь, поки совість зовсім не затихла. Я нікуди не поїду. Це мій дім, і я його почищу від усякої нечисті. А ти старайся просто не заважати і не бачити нічого зайвого.
Семенов постояв ще хвилину, важко дихаючи. Хотів щось сказати, але махнув рукою, немов відганяючи настирливу муху, сів в “уазик” і, не прощаючись, поїхав, піднявши за собою чергову хмару пилу. Михайло проводив його поглядом. Надії на закон, на допомогу держави більше не було. Тепер тільки він, його правда і його методи.
Михайло вирішив, що сидіти в обороні — згубна тактика. Це дозволяло ворогу диктувати правила і час нападу. Треба було взяти ініціативу у свої руки, але спочатку — дізнатися ворога, зрозуміти його звички, слабкі місця, його внутрішню структуру. Він переодягнувся в чистий, але простий одяг, щоб не виділятися серед місцевих жителів, і пішов у центр села.
Біля єдиного похиленого від часу продуктового магазину завжди було людно. Тут, на невеликому п’ятачку, що замінював сільський клуб і соціальні мережі, обговорювалися всі новини, обмінювалися плітками, скаржилися на життя. Михайло зайшов усередину. За прилавком стояла повна жінка в білосніжному, але старенькому халаті — тітка Валя. Вона знала всіх у селі з пелюшок, від малого до великого.
— Мішо! — сплеснула вона пухкими руками, побачивши його. — Ох, як виріс! Змужнів! А очі ж! Очі важкі стали, немов у старого солдата!
Михайло усміхнувся, хоча усмішка вийшла скупою, лише торкнувшись куточків губ. Купив буханець свіжого хліба, пачку чаю, кілька банок консервів.
Поки розплачувався, двері магазину знову відчинилися, і всередину, немов господарі світу, увійшли двоє. Знову ці нахабні спортивні костюми, голені потилиці, порожні, чіпкі погляди та усмішки. Вони пройшли без черги, безцеремонно розштовхуючи ліктями стареньких, що йшли попереду, які тут же притискалися до полиць, намагаючись бути непомітними.
— Чуєш, мати, дай блок сигарет та горілки три пляшки. Найдорожчу, яку Боров любить. І палицю ковбаси, теж дорожчу! — крикнув один із них, навіть не дивлячись на тітку Валю.
— Дітки, так черга ж! — несміливо почала тітка Валя, немов просячи вибачення.
— Яка черга? Ми на роботі, тітко Валю! Давай швидше! Боров чекати не любить! — відрізав другий, підходячи впритул до прилавка.
Він навіть не збирався платити: просто зайшов за прилавок і почав згрібати товар у великий поліетиленовий пакет. Тітка Валя стояла, опустивши руки, в очах її стояли сльози безсилля. Покупці, немов за командою, опустили голови, втягнули плечі, намагаючись не привертати уваги, але краєм ока стежили за тим, що відбувається.
Михайло акуратно поставив свої покупки на полицю, з якої бандит щойно скинув кілька банок.
— Постав на місце! — сказав він спокійно, але так, щоб кожне слово прозвучало чітко і ясно в глухій тиші магазину.
Бандит, що вже тримав у руках пляшку дорогого коньяку, завмер. Повільно, немов не вірячи своїм вухам, він повернувся.
— Ти че пров’якав, мужик? Ти хто такий? Герой?
