— Люди! — голос Михайла був гучним і твердим. — Ось ваш страх! Ось той, хто роками наживався на вас, тримав у страху! Дивіться на нього!
Боров стояв на колінах, схлипуючи. Його дорогий костюм був пом’ятий.
— Пробачте! Браття, пробачте мені! Більше не буду!
Натовп ріс. Прийшов дід Матвій. Прийшла тітка Валя, витираючи мокрі очі фартухом. Прибіг Васька. Пришкандибав навіть дільничний Семенов.
— Ця людина крала ваше життя! — говорив Михайло. — Він забирав ваш спокій. Ви його боялися?
— Боялися! — прошелестіло в натовпі.
— А тепер…
Дід Матвій вийшов уперед, спираючись на палицю. Він подивився на Борова зверху вниз. У його очах не було страху, тільки презирство.
— Тьху на тебе! — сказав він з огидою.
Це послужило сигналом. Люди почали кричати, підступати ближче. Гнів, що накопичувався роками, виплескувався назовні.
— Поверни гроші!
— Поверни корову!
— Забирайся звідси!
Михайло підняв руку, зупиняючи натовп. Він не хотів самосуду, тільки справедливості.
— Він усе поверне. Я простежу за кожною копійкою. А потім він поїде звідси. І якщо я хоч раз побачу його тут, розмова буде інша. Ти зрозумів, Боров? Зрозумів, що більше ти тут не господар?
— Зрозумів, зрозумів. Клянуся. Все віддам. Завтра ж. Все поверну. Тільки відпустіть! Боров трясся, як осиковий лист.
— Пішов геть з моїх очей! — сказав Михайло.
Боров, спотикаючись, побіг геть під улюлюкання сільських жителів. Він біг без оглядки, втративши владу і свій страх. Його імперія, яку він будував роками, завалилася за одну ніч, тому що знайшлася одна людина, яка не побоялася сказати “ні”. Михайло втомлено опустився на сходинки магазину. До нього підійшла мати, яку вже привели сусіди. Вона плакала сльозами гордості та полегшення. Вона обняла його, притискаючи до себе.
— Синку! Рідненький мій! Живий!
— Живий, мамо! Все закінчилося. Тепер у нас буде мир….
