Я відсидів вісім років за правду. Думав, повернуся додому, буду жити спокійно. Але виявилося, що моє село захопила банда відморозків.
Ватажок прийшов до мене і сказав: плати, або ми спалимо твій дім. Він думав, я злякаюся. Він не знав, що на зоні я пройшов через таке, що йому і не снилося.
Запорошений автобус, скрипнувши ресорами, повільно поповз далі розбитою ґрунтовкою, залишаючи позаду самотню постать. Михайло поправив лямку старого армійського речового мішка і глибоко вдихнув. Повітря тут було іншим: не тюремним, спертим і кислим, а густим, наповненим запахом полину, розігрітого асфальту і далекої річки.
Тридцять п’ять років. Вісім із них викреслені, вирізані з життя несправедливим вироком. Він подивився на свої руки.
Широкі долоні, збиті кісточки, які давно загоїлися, але пам’ять про той день, коли він заступився за дівчину в міському парку, залишилася назавжди. Син прокурора тоді довго лікувався, а Михайло поїхав валити ліс. Він рушив у бік села.
Черевики глухо стукали по сухій землі, навколо простягалися поля, але вони виглядали не доглянутими, а здичавілими. Раніше тут колосилося жито, гули комбайни, а тепер вітер ганяв сухий бур’ян. Село Березівка зустріло його тишею — не тією благодатною тишею, коли люди відпочивають після праці, а тишею настороженою, полохливою.
Паркани похилилися, багато вікон були забиті дошками навхрест. Будинок матері стояв на околиці, біля самого лісу. Хвіртка жалібно вискнула, коли він штовхнув її.
Подвір’я заросло кропивою в людський зріст. На ганку сиділа маленька згорблена старенька і перебирала гречку в емальованій мисці.
— Мамо! — тихо покликав Михайло.
Вона здригнулася, миска випала з рук, крупа розсипалася по гнилих дошках. Секунду вона дивилася на нього підсліпуватими очима, не вірячи, а потім, охнувши, притиснула руки до грудей.
— Мішо! Мішенько! Живий! Повернувся!
Вона кинулася до нього, така легка, майже невагома, як сухий листок.
Михайло обійняв її, відчуваючи, як гостро виступають її лопатки під старою кофтою. До горла підкотив клубок. Вісім років він мріяв про цей момент, і ось він настав.
Але радість була з присмаком гіркоти. Мати постаріла не на вісім років, а на всі двадцять. Вечір минув у розмовах.
Михайло більше слухав, ніж говорив. Мати метушилася, накриваючи на стіл просту вечерю — варену картоплю, солоні огірки та хліб.
— Ти, синку, не сердься, що стіл порожній. Винувата, — казала вона, підливаючи йому чаю. — Часи нині важкі.
— Пенсію затримують?
