Відібрав у мене все. Бізнес, здоров’я, дружину.
Я поховав Марію, коли Оксанці було п’ять. Вона питала, чому мама не прокидається.
А я не знав, що відповісти». Голос його не здригнувся, але в очах блиснув холодний вогонь.
«Ти думав, я забуду? Ти думав, я пробачив?
Ні, Олеже, я просто вмію чекати. Цього мене життя навчило.
І моя дружина, яку ти занапастив — нехай не своїми руками, але ти її занапастив, — вона не пережила того приниження. Тих судів, тих безсонних ночей.
Ти зламав нас. А потім ходив повз, вітався, розповідав своїм синам, який ти успішний.
І жодного разу, чуєш, жодного разу ти не згадав, по чиїх кістках ти пройшов». Тетяна Григорівна стояла біла як крейда.
Лариса вхопилася за серце. Андрій сидів, втупившись в одну точку.
«Тату…» — Оксана ступила до батька. — «Тату, я ж не знала…»
«А я не хотів, доню, щоб ти знала й ненавиділа. Ненависть з’їдає зсередини.
Я хотів, щоб ти жила нормально, любила, вчилася, мріяла. А з Олегом — це моя справа.
Була моєю, а тепер це справа слідчого». Він повернувся до залу.
Гості сиділи в заціпенінні. «Ви вже вибачте, що свято зіпсував, але молоді повинні знати, в яку сім’ю входять і на чиї гроші вона побудована».
Василь Петрович надів кепку і попрямував до виходу. Спина його була прямою.
Біля дверей він обернувся. «Оксанко, я тебе люблю.
Що б не сталося, пам’ятай це. Рішення тепер за тобою».
І він вийшов. Весілля розсипалося в одну мить.
Гості розходилися мовчки, намагаючись не дивитися одне на одного. Тетяна Григорівна ридала в підсобному приміщенні, а Олег тремтячими руками дзвонив адвокату.
Андрій підійшов до Оксани. Обличчя його було абсолютно розгубленим.
«Ти знала?» — запитав він глухо. «Ні, не знала…»…
Коментування закрито.