Дмитро задумався, підбираючи слова.
— Знаєте, я заробив багато грошей. Більше, ніж можу витратити. І в якийсь момент зрозумів, що гроші самі по собі не приносять щастя. Щастя — це бачити результати. Бачити, як твоя допомога змінює чужі життя. Ви дали мені цю можливість. Так що це я повинен дякувати вам.
Вони обмінялися посмішками. Розуміння, взаємна повага, щось більше — все це витало в повітрі між ними.
— Ходімо, — Дмитро кивнув до виходу. — Підвезу вас додому. Востаннє.
— Востаннє?
— Ну, ви тепер директор центру з хорошою зарплатою. Зможете таксі собі дозволити? — він підморгнув.
Вони вийшли на вулицю. Стояв теплий травневий вечір, пахло бузком і свіжою зеленню. Ганна вдихнула на повні груди.
— Знаєте, що найголовніше я зрозуміла за цей рік?
— Що?
— Що несправедливість — це не кінець. Це може бути початком чогось нового. Якби мене не звільнили з «Мідлайфа», я б так і залишилася санітаркою. Не знайшла б своє покликання. Не створила б центр. Не допомогла б стільком людям.
— Отже, треба дякувати Ірині Волковій? — посміхнувся Дмитро.
— Можливо, — Ганна задумалася. — У певному сенсі. Вона штовхнула мене на цей шлях. Хай і не бажаючи того.
Вони доїхали до будинку Ганни. Катя вибігла назустріч, її відпустила тітка Валя.
— Тьотю Аню! Дмитре Сергійовичу! Дивіться, мені сьогодні «відмінно» поставили з математики! — дівчинка розмахувала щоденником.
Ганна обняла її, подивилася на Дмитра.
— Дякую. За все.
— Це тобі дякую, — він помахав Каті. — Рости здоровою, Катю. І ставай лікарем, як обіцяла.
— Обов’язково стану! — дівчинка засміялася. — Буду лікувати дітей, як тьотя Аня.
Машина поїхала. Ганна дивилася їй услід, тримаючи Катю за руку.
— Тьотю Аню, а ми щасливі? — раптом запитала дівчинка.
Ганна присіла навпочіпки, подивилася племінниці в очі.
— Так, сонечко. Ми щасливі. Дуже щасливі.
І це була правда. Рік тому вона втратила роботу, гроші, віру в справедливість. А зараз у неї було покликання, яке давало сенс кожному дню. Була справа, яка допомагала сотням людей. Була здорова, щаслива Катя. І були люди, які вірили в неї і підтримували.
Несправедливість не зламала її. Вона зробила її сильнішою. І допомогла знайти свій шлях — шлях допомоги іншим, продовження справи матері, створення чогось важливого і потрібного.
Ганна взяла Катю на руки, пішла до під’їзду. Попереду була звичайна вечірня рутина: вечеря, домашнє завдання, казка на ніч. Прості, буденні речі. Але тепер вони були наповнені сенсом і щастям. А завтра знову буде робота в центрі. Нові пацієнти, нові історії, нові врятовані життя. І Ганна була готова до всього цього. Тому що знайшла те, заради чого варто жити: можливість робити світ трохи кращим.
Коментування закрито.