Він просто усунувся. Не захотів тоді одружуватися і поїхав на заробітки. Туди всі їхали за великими грошима.
Раптово батьки Павла змінили гнів на милість і приїхали за сином на величезному чорному джипі, що виблискував на сонці. Уся місцева дітлаха збіглася помилуватися шикарним автомобілем, заздрісно зітхаючи і мріючи хоч трохи покерувати.
Хлопчаки обліпили паркан, немов горобці, і на всі очі витріщалися на те, що відбувається. Вони дивилися на бабусю Пашка, Григорівну, яка метушилася, на людей, що снували біля машини. Розглядали багату сердиту жінку в довгих блискучих сережках і пузатого чоловіка з лисиною, одягненого в такий незвично світлий костюм, що він здавався майже білим.
І, звісно, на Пашка, який відразу став поважним, перетворившись на міського чепуруна — колишнього нареченого Варьки. Після недовгої метушні всі, крім Григорівни, завантажилися в салон, голосно ляскаючи дверима.
Джип виїхав з двору і, наостанок обдавши натовп клубами пилу, покотив у бік міста. Паша повертався додому з радістю і нетерпінням, нарешті залишивши позаду цю діру і цю дурепу.
Варя довго дивилася на дорогу вслід хмарі пилу, яка клубилася за джипом, намагаючись придумати, як жити далі. Односельці не змусили себе чекати з плітками. Варто було їй з’явитися в центрі, як за її спиною починали судити і тицяти пальцями.
Чоловіки і зовсім гордовито плювали на землю.
— Гуляща, пропаща та нікчемна! Була б моя дочка — сокирою б зарубав гадину! Шкода, випороти її нікому, — доносилося звідусіль.
А потім дівці стало зовсім зле. Хлопці та молоді чоловіки, навіть одружені, почали стукати в її вікна. Логіка була проста: раз загуляла з одним, чому б не з іншими? Все одно дівка вже зіпсована.
Приймай і інших кавалерів, з тебе не убуде. Павло поїхав із села, кинувши Варю. Вона ж, будучи простою і наївною, все ще плекала надію на його повернення.
Мріяла, що він повернеться, посадить її в машину на очах у всього села і увезе з собою. Адже він кохав, такі слова говорив! Але ні, не увезе, сподіватися більше нема на що.
Навіть наївній Варі це стало ясно як божий день. Варя виплакала всі сльози за ним, та й вирішила виїхати із села геть. Звичайно ж, у місто.
Вона зібрала свої пожитки у валізу, заперла будинок і занесла ключ сусідці, попросивши доглянути за житлом. На першому ж п’ятигодинному автобусі, ще в сутінках, вона поїхала.
У школі вона встигла здобути спеціальність швачки-мотористки. Їй пощастило, що старшокласниці їхньої школи їздили навчатися на навчально-виробничий комбінат. У неї навіть було посвідчення, і воно їй дуже знадобилося.
Варя влаштувалася працювати на швейну фабрику, де шили постільну білизну — яскраві ошатні комплекти будь-яких розмірів і на будь-який смак. У неї з’явилася офіційна робота, і їй дали житло — кімнату в малосімейці, де потім можна буде жити з дитиною.
Гуртожиток виявився дуже навіть непоганим, з хорошим ремонтом і оснащенням. Там була пристойна бібліотека з читальним залом, де можна було попрацювати за комп’ютерами. Порівняно з Вариним селом умови здавалися просто райськими, немов у палаці.
Вечорами Варя засиджувалася за комп’ютером далеко за північ. Вона наполегливо вивчала комп’ютерну графіку, переглядаючи в інтернеті спочатку безкоштовні уроки, а потім почала їх купувати.
Потрібно було встигати за прогресом. За комп’ютерними технологіями майбутнє, не вік же їй горбатитися швачкою в шумному цеху за копійки. В IT-сфері дохід буде в рази привабливішим, а робота — цікавішою.
Тільки б навчитися всьому скоріше. Варя могла похвалитися блискучою пам’яттю. Варто було їй один раз переглянути або прочитати матеріал, як усе запам’ятовувалося напам’ять.
Це їй дуже допомагало в навчанні. Дівчина економила кожну копійку. Харчувалася вона скромно, нікуди не ходила — ні в кіно, ні в театр…
Коментування закрито.