— реготнув Павло. — Навіщо люди зустрічаються? Для приємного спілкування. Згадаємо минуле. Може, повернемо його?
— Ну, минуле… Почнемо все спочатку. Була ж любов. Хіба ти не шкодувала? Мене влаштовує моє теперішнє. Ні за що не хотіла б знову повернутися в те минуле.
— Горда стала, так? Розбагатіла і почала на простих смертних дивитися зверхньо?
— Ні, Пашо, не через гордість я з тобою не хочу починати спочатку… Просто не хочу повертатися в минуле через жалість. Це вже не любов, а непорозуміння. І тобі, і мені непотрібне.
— Філософом, дивлюся, зробилася. Я про любов кажу, а не про жалість, — зло примружився Павло.
Варя, дивлячись на нього, посміхнулася.
— Та просто я навчилася бачити, а не тільки дивитися. Ось бачу, наприклад, що ти нікого так і не любиш, крім себе. І не полюбиш ніколи. Ладно, розмови у нас не виходить. Та ми вже і приїхали. Ось, будь ласка, за лічильником. Решти не треба.
Варя протягнула йому гроші і на мить затрималася. Думала: сказати Павлу про сина чи не говорити? Все ж вирішила, що краще не говорити, адже знав же він тоді, що кинув її вагітну.
І ніколи не намагався її знайти, і зараз ні слова не згадав про це.
— Ладно, бувай. Не сумуй.
Варвара сказала йому ті слова, які від нього почула останніми дев’ять років тому. Вийшла і зачинила дверцята. Павло дивився їй услід, загадавши: якщо озирнеться, значить, варто спробувати знову до неї підкотити…
