— Відрахування? До чого тут відрахування? Податкове відрахування дають, якщо купував квартиру або лікувався платно, — відповіла вона повільно. — Просто по картці не дають.
— Так? — Людмила Федорівна нахилила голову, зобразивши здивування. — А мені казали, можна. Може, ти мені покажеш свою виписку, а я до знайомої схожу? Вона в податковій працює, розбереться.
Ось воно. Ольга відчула, як усередині щось стислося. Свекруха хотіла побачити виписку. Хотіла дізнатися, скільки грошей на картці, куди вони йдуть, скільки залишилося. Це вже не прохання, це перевірка.
— Людмило Федорівно! — Ольга поставила чашку на стіл. — Я не думаю, що це потрібно. Відрахування оформлюються через роботодавця, а не через знайомих. Якщо хочете, я сама розберуся і підкажу, як правильно.
Обличчя свекрухи на мить застигло. Посмішка залишилася, але очі стали жорсткими.
— Ну, як знаєш. Я просто хотіла допомогти. Думала, може, тобі зайві гроші не завадять.
— Дякую, але я розберуся.
Зависла пауза. Кирило засовався на стільці, явно відчуваючи напругу. Людмила Федорівна допила чай, встала.
— Гаразд, мені час. Пиріг доїдайте, я для вас старалася.
Вона взяла сумку, попрямувала до виходу. Біля дверей обернулася, подивилася на Ольгу довгим оцінюючим поглядом.
— Кирилку, проводжай матір.
Кирило підскочив, пішов за нею. Ольга залишилася на кухні, слухаючи їхні приглушені голоси в коридорі. Розібрати слова не могла, але тон був невдоволений, це точно. Через хвилину двері грюкнули. Кирило повернувся, сів навпроти.
— Навіщо ти її образила? — запитав він тихо.
— Я не ображала. Я просто не стала показувати свою банківську виписку.
— Вона ж просто хотіла допомогти.
— Кириле, — Ольга подивилася йому в очі, — навіщо твоїй матері потрібна моя виписка по картці? Яке відрахування? Це ж маячня.
— Не знаю, може, вона справді щось чула. — Він відвів погляд. — Ти могла б хоч простіше відповісти, не так сухо.
— А ти міг би хоч раз запитати, чому я не хочу показувати свої фінанси стороннім людям.
— Це не стороння людина, це моя мати.
Ольга встала, зібрала тарілки. Сперечатися далі не хотілося. Кирило пішов до кімнати, грюкнувши дверима. Вона залишилася на кухні, методично мила посуд і думала. Думала про те, що вагітна. Про те, що через кілька місяців у цьому будинку з’явиться дитина. Про те, що Людмила Федорівна вже зараз намагається контролювати їхні гроші, а буде ще гірше. Про те, що Кирило не бачить проблеми. Не розуміє, що мати маніпулює. Або розуміє, але не хоче визнавати.
Увечері Ольга сиділа в спальні, гортала інтернет-магазини дитячих товарів. Візочки, ліжечка, одяг. Ціни кусалися. Хороший візочок — тисяч тридцять мінімум. Ліжечко — двадцять. Одяг, підгузки, пляшечки, соски — ще тисяч тридцять. Плюс пологи: якщо в платній клініці, то ще п’ятдесят. Разом мінімум сто п’ятдесят тисяч, а краще двісті, щоб був запас. У Ольги на картці після зарплати залишалося зараз тисяч п’ятдесят. Ті самі, що не пішли на комуналку та продукти. Якщо відкладати по двадцять тисяч на місяць, то до вересня, коли пологи, набереться тисяч сто двадцять. Мало. Треба більше.
Вона відкрила калькулятор у телефоні, почала рахувати. Якщо зняти зараз ці п’ятдесят тисяч і заховати, а потім щомісяця додавати хоча б по п’ятнадцять, то до осені назбирається достатньо. Але для цього потрібно, щоб Людмила Федорівна перестала просити грошей. Або щоб вона не знала, що гроші є.
Ольга замислилася. Зняти готівкою. Заховати вдома. Не говорити нікому — ні свекрусі, ні Кирилу. Поки не говорити, бо, варто сказати Кирилу, він зрадіє, розповість матері, і почнеться: «Синочку, раз у вас дитина буде, допоможи мені з ремонтом, а то в мене тут труби течуть. Олю, дай у борг. Я швидко поверну. Коли онук народиться, все віддам». І грошей на дитину не буде.
Вона взяла телефон, відкрила банківський додаток, знайшла найближчий банкомат. Завтра в обід заїде і зніме п’ятдесят тисяч готівкою. Заховає вдома. У коробку з-під взуття, на антресолях. Туди ніхто не заглядає. А картку покаже Кирилу, якщо запитає: ось, мовляв, зарплата прийшла, частина на комуналку, частина на продукти, решта на господарство. Все чесно.
Кирило увійшов до спальні, ліг поруч. Ольга закрила телефон, поклала на тумбочку.
— Образилася? — запитав він тихо.
— Ні.
— Я не хотів сваритися. Просто мати…
— Я знаю. Твоя мати. Все нормально.
Він обійняв її, притиснув до себе. Ольга заплющила очі, хотіла сказати: «Я вагітна». Хотіла поділитися радістю, почути його захват. Але не сказала. Не зараз. Спочатку треба убезпечити гроші. Спочатку треба переконатися, що на дитину вистачить. Потім скажу. Обов’язково скажу. Але не зараз. Вона заснула, відчуваючи його тепло і думаючи про те, що завтра все зміниться. Завтра вона почне захищати свою дитину. Поки вона ще крихітна, непомітна, але вже її. Їхня. І ніхто не забере в неї майбутнє.
Наступного ранку Ольга прокинулася з важкістю в животі. Не болем — скоріше незвичним відчуттям наповненості. Вона лежала, дивлячись у стелю, і думала про те, що всередині неї тепер хтось є. Крихітний, розміром з рисове зернятко, але вже існуючий. Її дитина.
Кирило вже пішов на роботу, залишивши на столі порожню чашку і записку: «Увечері приїду пізно, виконроб відправив на дальній об’єкт. Не сумуй». Ольга зім’яла папірець, викинула у смітник. Зібралася, випила чай із сухариками. Від кави раптом стало нудити, хоча раніше вона пила її літрами. Організм уже перебудовувався.
В офісі день тягнувся повільно. Ольга звіряла рахунки-фактури, проводила платежі, відповідала на листи постачальників. В обід відпросилася на годину, сіла в машину і поїхала до банкомату. Знайшла тихий, у торговому центрі на околиці, там, де ніхто зі знайомих не зустріне. Вставила картку, набрала суму — п’ятдесят тисяч. Банкомат продзижчав. Видав пачку купюр, по п’ять тисяч кожна. Новенькі, хрусткі. Ольга сунула їх у сумку, застебнула блискавку. Озирнулася — нікого. Швидко повернулася в машину, поклала сумку на пасажирське сидіння. Серце калатало, ніби вона пограбувала банк.
Дорогою назад в офіс заїхала в дитячий магазин. Просто подивитися, прицінитися. Зайшла, пройшлася рядами. Візочки — величезні, складні, з купою кріплень і регулювань. Ліжечка — білі, бежеві, з балдахінами і без. Одяг — крихітні сорочечки, повзунки, шапочки. Ольга взяла в руки одну сорочечку, білу, з вишитими ведмедиками. М’яка, тепла. Уявила, як одягає її на свою дитину.
Продавчиня підійшла, посміхнулася:
Коментування закрито.