— Ні. Довести.
— А тобі потрібно вирішити, хто для тебе важливіший — мати чи сім’я. Справжня сім’я. Я і дитина.
Вона вийшла з кухні, пройшла до спальні. Закрила понівечені двері. Наскільки це було можливо — вони висіли на одній петлі, закривалися нещільно. Ольга сіла на ліжко, взяла в руки коробку з грошима. Відкрила, перерахувала. Все на місці. 65 тисяч. Її захист. Майбутнє дитини. Поклала коробку поруч, лягла на бік. Втомилася. Смертельно втомилася від боротьби, від недовіри, від постійної напруги.
У коридорі почулися кроки. Потім звук вхідних дверей, що відчиняються. Кирило пішов. Ольга заплющила очі і вперше за ніч заплакала. Тихо, без схлипів. Просто сльози текли по щоках, мокрі й солоні.
До вечора Кирило повернувся. Подзвонив у двері. Своїх ключів не взяв. Ольга відчинила. Він стояв на порозі з великим пакетом з будівельного магазину.
— Я двері полагоджу, — сказав він. — Зараз. Нові петлі купив. Інструменти взяв. Через годину будуть як нові.
Ольга мовчки відступила, пропустила його. Кирило пройшов до спальні. Почав працювати. Зняв двері з петель. Відкрутив зламані. Прикрутив нові. Працював зосереджено. Мовчки. Ольга стояла в коридорі, дивилася.
Через півтори години двері були як нові. Кирило відкрив-закрив кілька разів, перевіряючи. Кивнув задоволено.
— Готово. Тримається міцно.
— Дякую.
Він зібрав інструменти, виніс сміття. Повернувся, помив руки. Став у коридорі, не знаючи, що робити далі.
— Я матері дзвонив, — сказав він. — Сказав усе, що ти веліла.
— І?
— Вона плакала, кричала, що я зрадник. Що вибрав чужу бабу замість рідної матері. Я повісив слухавку. Потім вона ще раз дзвонила. Писала повідомлення. Я заблокував номер.
Ольга підняла брови. Не очікувала.
— Заблокував?
— Так, тимчасово. Поки не заспокоїться. Поки не зрозуміє, що була неправа.
— Вона не зрозуміє. Вона вважає себе жертвою.
— Можливо. Але це… це її проблема. Не наша.
Ольга пройшла на кухню, сіла за стіл. Кирило пішов за нею. Сів навпроти.
— Олю, я розумію, що одними словами і полагодженими дверима не спокутувати те, що я наробив. Але я буду намагатися щодня доводити, що гідний довіри. Що можу бути нормальним чоловіком, нормальним батьком.
Ольга дивилася на нього довго, вивчаюче. Він виглядав щирим. Але скільки разів вона вже бачила цю щирість, а потім усе повторювалося знову?
— Добре, — сказала вона нарешті. — Спробуємо. Але на моїх умовах.
— Яких?
— Перше. Твоя мати не входить до цієї квартири без мого дозволу. Ніколи. Навіть якщо ти запросив, я повинна схвалити.
— Згоден.
— Друге. Всі фінансові рішення ми приймаємо разом. Якщо твоя мати просить грошей, ми обговорюємо вдвох. І тільки я вирішую, давати чи ні.
— Згоден.
— Третє. Ти більше ніколи не стаєш на її бік проти мене. Ніколи. Навіть якщо вона плаче, погрожує, маніпулює, ти на моєму боці. Завжди.
Кирило кивнув, дивлячись їй прямо в очі.
— Завжди. Обіцяю.
— І останнє. Якщо ти хоч раз порушиш будь-яку з цих умов, я йду з дитиною і не повернуся.
Обличчя Кирила стало серйозним. Він простягнув руку через стіл, накрив її долоню своєю.
— Зрозумів. Не порушу. Більше ніколи.
Ольга не прибрала руку, але й не стиснула його пальці у відповідь. Просто залишила лежати.
— Побачимо.
Увечері вони повечеряли разом, мовчки, але без напруги. Просто втомлено, як дві людини після довгої битви. Кирило помив посуд, Ольга витерла стіл. Потім вона пішла до спальні, він — до вітальні, на диван.
Вранці наступного дня на телефон Ользі прийшло повідомлення з незнайомого номера:
«Олю, це я, мама Кирила. Будь ласка, не сердься. Я все зрозуміла, усвідомила. Пробач мені, дурній. Я справді хотіла як краще. Можна я приїду, поговоримо?»
Ольга видалила повідомлення, не відповівши. Через годину прийшло ще одне з іншого номера:
«Олю, ну не мовчи. Я ж бабуся. Маю право бачити онука, коли народиться».
Видалила і це.
До обіду зателефонували з міського номера. Ольга взяла слухавку.
— Алло?
— Олю, мила, це я. Слухай, давай зустрінемося. Я хочу вибачитися як слід. По-людськи.
— Не треба.
— Ну як не треба? Я ж винна, розумію. Хочу загладити провину. Давай я тобі грошей дам на дитинку, скільки треба.
— У вас немає грошей. Ви живете на пенсію у 18 тисяч.
— Ну, позичити можу. Або Кирилко дасть.
— Людмило Федорівно, — Ольга говорила спокійно, без емоцій. — Ви вкрали в мене гроші. Ви обікрали власного онука. Мені з вами немає про що розмовляти.
— Але ж я повернула!
— Тому що не було вибору. Якби був, не повернули б.
— Олю, та ну що ти така жорстока? Я ж не зі зла.
— До побачення.
Ольга поклала слухавку. Заблокувала номер. Людмила Федорівна більше не дзвонила цього дня.
Минуло два дні. Кирило ходив на роботу, повертався ввечері. Допомагав по дому. Готував вечерю. Не ліз з розмовами. Ольга спостерігала за ним обережно, вивчаюче. Він старався. Це було видно. Старався бути уважним, турботливим. Питав, як вона себе почуває. Чи не треба чогось. Не згадував матір жодного разу.
На третій день увечері він сів поруч з нею на дивані. Простягнув телефон.
— Подивися.
На екрані був відкритий додаток банку. Новий рахунок, оформлений на ім’я Ольги. На рахунку лежало 50 тисяч.
— Це що?
Коментування закрито.