Людмила Федорівна плакала, схлипувала, але сумку не віддавала. Ольга дивилася на неї і не відчувала жодного жалю — тільки жалість. До себе. Свекруха не вважає себе винною. Для неї це все ще допомога.
— Ідіть, — сказала Ольга тихо. — З мого дому. Назавжди.
— Олю, рідна, я вам не рідна.
— Ідіть. І гроші залиште.
— Не віддам!
Ольга зробила крок уперед, вирвала сумку з рук свекрухи. Людмила Федорівна верескнула, спробувала схопити назад, але Ольга різко відсторонила її. Свекруха спіткнулася, ледь не впала.
— Ти мене вдарила! Кирилку, вона мене вдарила!
— Я вас не вдарила. Я просто взяла своє. — Ольга відкрила сумку, дістала коробку. Відкрила. Гроші на місці. — А тепер ідіть, поки я не викликала поліцію за крадіжку.
— Яку крадіжку? Я мати! Я сім’я!
— Ви — злодійка.
Людмила Федорівна завмерла. Обличчя зблідло, потім вкрилося червоними плямами. Вона дивилася на Ольгу з ненавистю, з люттю, але нічого не могла зробити. Розвернулася, пішла до виходу. Біля дверей обернулася, тицьнула пальцем в Ольгу:
— Пошкодуєш! Пошкодуєш, що зі мною так. Я доб’юся, щоб Кирило з тобою розлучився, щоб онука ти мені віддала!
— Спробуйте.
Свекруха грюкнула дверима так, що затремтіли шибки у вікнах.
Ольга залишилася стояти посеред коридору, стискаючи коробку. Тиша. Тільки важке дихання Кирила, що сидів на підлозі. Він повільно піднявся, підійшов до Ольги. Дивився на коробку в її руках, потім на її обличчя.
— Пробач, — видавив він. — Боже, пробач мені. Я ідіот.
Ольга мовчала. Кирило опустився на коліна перед нею, обхопив руками її ноги.
— Пробач. Я не знав. Я не думав. Мати сказала… Я повірив. Я б… Я думав…
— Ти думав, що я краду в нашої сім’ї. Або зраджую.
— Ні. Ну, не знаю. Я заплутався. Мати так говорила, так переконливо.
— Ти вибив двері… — Ольга подивилася на зламані двері спальні, що висіли на одній петлі. — Ти увірвався вночі до спальні своєї вагітної дружини і вимагав пояснень. Ти привів свою матір, щоб вона підтвердила твої підозри.
— Я знаю. Я… Це непробачно.
— Ти правий. Непробачно.
Кирило підняв голову. На очах сльози — справжні, не театральні.
— Що мені робити? Як виправити? Скажи, я зроблю все.
Ольга дивилася на нього, на його мокре обличчя, на відчай в очах і не відчувала нічого. Ні жалю, ні злості. Порожнеча.
— Не знаю, — сказала вона тихо. — Я не знаю, чи можна це виправити.
Вона обійшла його, пройшла до спальні, поклала коробку на ліжко поруч із сорочечками та знімком. Сіла, втомлено провела рукою по обличчю. Кирило став у дверях, не наважуючись увійти.
— Можна я залишуся тут з тобою?
— Ні. Іди до матері або на диван, мені все одно.
— Олю, будь ласка…
— Іди, Кириле, я втомилася. Мені потрібно побути одній.
Він постояв ще трохи, потім кивнув. Розвернувся, вийшов. Ольга почула, як він пройшов до вітальні, гепнувся на диван. Потім тиша. Вона лягла на ліжко, не роздягаючись. Згорнулася клубочком, обхопила живіт. Сліз не було. Тільки важкість, холодна і тягуча, всередині грудей. Вона захистила свою дитину. Повернула гроші, вигнала свекруху. Але чомусь перемогою це не відчувалося. Скоріше поразкою, бо тепер все змінилося. Між нею і Кирилом лягла прірва, і вона не знала, чи можна її подолати.
Ольга заплющила очі, притиснула руку до живота міцніше.
— Я зробила все, що могла, — прошепотіла вона в темряву. — Пробач, якщо цього мало.
Ранок прийшов сірий, тьмяний, з мокрим снігом за вікном. Ольга прокинулася від нудоти — звичної, ранкової, токсикозної. Встала, дошкандибала до ванної, вмилася холодною водою. Подивилася на себе в дзеркало: бліде обличчя, темні кола під очима, розпатлане волосся. Провела рукою по животу. Там, усередині, жив її малюк, нічого не знаючи про нічні скандали і розбиті двері.
Вийшла з ванної, пройшла коридором. У вітальні на дивані лежав Кирило. Не спав, дивився в стелю. Почувши її кроки, повернув голову.
— Доброго ранку, — сказав він хрипко.
Ольга не відповіла. Пройшла на кухню, поставила чайник. Дістала сухарики — єдине, що зараз могла їсти без нудоти. Сіла за стіл, жувала повільно, запиваючи теплою водою.
Кирило з’явився в дверях, розпатланий, у пом’ятій футболці. Присів навпроти, склав руки на столі.
— Олю, можна поговоримо?
— Говори.
Він помовчав, підбираючи слова, потім глибоко зітхнув.
— Я все усвідомив. Те, що я зробив — це… немає слів. Я увірвався до тебе серед ночі, вибив двері, кричав на вагітну дружину, привів матір, яка нас обікрала, повірив їй, а не тобі. Це… це за межею.
Ольга мовчала, дивилася на чайник.
— Я не знаю, як це виправити, — продовжив Кирило. — Напевно, ніяк. Але я хочу спробувати. Хочу, щоб ти знала: я на твоєму боці. Тепер і завжди. Мати… мати переступила межу. Я з нею поговорю. Жорстко. Вона повинна зрозуміти, що так більше не можна.
— Ти вже сто разів з нею говорив, — Ольга підняла очі, подивилася на нього. — Щоразу обіцяв, що більше не буде. І щоразу вона продовжувала.
— Я знаю. Але тепер по-іншому. Тепер я бачу, що вона робить. Як маніпулює. Як використовує мене проти тебе.
— Бачиш? Чи хочеш побачити, бо соромно?
Кирило опустив голову.
— Може, й так. Але це не змінює того факту, що я був неправий. Сліпим ідіотом, який не захищав свою сім’ю.
Ольга допила воду. Встала. Підійшла до вікна. Дивилася на мокрий сніг, що падав на асфальт.
— Я не знаю, Кириле. Не знаю, чи можна це виправити. Ти вибив двері. Ти кричав на мене. Ледь не вдарив тоді на кухні, пам’ятаєш? Рука була піднята.
— Я не вдарив.
— Але міг. У той момент міг. І я це бачила.
Кирило встав, підійшов до неї, але не торкався. Тримався на відстані, ніби боявся злякати.
— Я ніколи не підніму на тебе руку. Клянуся. Тоді я просто зірвався. Але ж не вдарив. Зупинився.
— Цього разу зупинився. А наступного?
— Не буде наступного.
Ольга обернулася, подивилася йому в очі.
— Звідки ти знаєш? Твоя мати знову щось скаже. Знову натисне. І ти знову повіриш їй, а не мені. Знову прийдеш зі звинуваченнями.
— Ні. Більше не прийду. Я не дам їй втручатися.
— Як саме не даси?
Кирило провів рукою по обличчю, потер почервонілі очі.
— Я їй зателефоную. Скажу, що вона більше не приходить без запрошення. Що гроші вона повернула — всі до копійки. Що онука побачить, тільки якщо ти дозволиш. І що якщо вона спробує знову стати між нами, я перестану з нею спілкуватися зовсім.
— Ти так уже казав. Після історії з ключами. Ключі вона повернула?
— Ні, — визнав Кирило тихо. — Не повернула.
— Ось саме.
Ольга відійшла від вікна, пройшла повз нього до виходу. Зупинилася біля дверей, не обертаючись.
— Знаєш, що найстрашніше? Не те, що ти мені не повірив. І не те, що двері вибив. А те, що я тепер не можу тобі довіряти. Тому що не знаю, на чиєму боці ти будеш наступного разу.
— Олю, мені потрібен час.
— Подумати?
Коментування закрито.