— Відповідай, куди поділа гроші зі своєї картки?! Мати сказала, ти все зняла! — закричав чоловік.
Тишу ночі розірвав гуркіт дверей, що ламалися. До квартири увірвався розлючений чоловік із криком: «Де гроші з твоєї картки? Мати сказала, ти все зняла!» За його спиною маячила постать свекрухи, яка явно підлила олії у вогонь сімейного скандалу. Жінка мовчки піднялася з ліжка і клацнула вимикачем. Те, що відкрилося погляду непроханих гостей о третій годині ночі, змусило чоловіка осісти на підлогу, а його матір — видати пронизливий крик.
Ольга закрила чергову таблицю в Excel і потягнулася, розминаючи затерплу спину. За вікном бухгалтерії будівельної компанії «Граніт» лютневий вечір уже згущував сутінки, хоча була лише пів на четверту. Колеги по відділу збирали сумки, перемовлялися про затори та ціни на продукти. Ольга глянула на телефон — сповіщення від банку.
Зарплата. 70 тисяч рівно, як завжди. Вона відкрила додаток і звичним рухом подумки розподілила суму: 20 на комуналку та іпотеку, 10 на продукти, 5 тисяч на проїзні та бензин, 3 на зв’язок, а решту — до скарбнички або на непередбачене. Раніше, до заміжжя, Ольга легко відкладала половину зарплати. Тепер же в графі «непередбачене» майже завжди опинялася одна й та сама стаття — прохання свекрухи.
Останні пів року Людмила Федорівна ніби наново відкрила для себе, що в невістки є дохід. Спочатку просила дрібниці: тисячі три на ліки, п’ять на продукти. Ольга давала без питань, навіть із певним полегшенням. Літня жінка, пенсія маленька, син має допомагати, а дружина сина, відповідно, теж. Це нормально, це по-людськи.
Але потім суми поповзли вгору. У грудні Людмила Федорівна попросила 30 тисяч на новий холодильник. Старий зовсім здох, навіть майстер сказав — не ремонтується. У січні — 20 тисяч на шубу. «На виплат взяла, але перший внесок ніяк не зберу, а в моєму віці не можна мерзнути». Ольга віддавала, хоча всередині вже накопичувалося глухе роздратування. Не від самих грошей навіть, а від того, як це відбувалося. Людмила Федорівна дзвонила Кирилу. Той передавав прохання Ользі, та діставала картку. Ланцюжок відпрацьований, без збоїв.
Ольга вийшла з офісу і попрямувала до машини — вживана Kia Rio, але своя, надійна. Дорогою додому заїхала в «П’ятірочку», набрала продуктів на тиждень: курка, овочі, крупи, молоко. На касі пробила чек — чотири з половиною тисячі. Рік тому той самий кошик коштував три. Ольга скривилася, запакувала пакети в багажник і поїхала далі.
Вдома, в їхній двокімнатній квартирі на четвертому поверсі панельного будинку, було тихо. Кирило ще на роботі. Він працював майстром дільниці на тому ж будівельному об’єкті, який курувала Ольжина компанія. Отримував трохи більше, тисяч вісімдесят, але його зарплата йшла переважно на машину, на його захоплення (риболовля, інструменти). Спільний бюджет вони толком не вели. Кожен тягнув свою лямку. Ольга навіть пропонувала кілька разів звести доходи й витрати в одну таблицю, планувати разом, але Кирило відмахнувся:
— Навіщо ці складнощі? Живемо ж нормально.
Нормально? Ольга розібрала пакети, сунула курку в холодильник, поставила чайник. Сіла за стіл з кухлем чаю і знову відкрила банківський додаток. Дивилася на цифри й думала. Якщо щомісяця віддавати свекрусі по двадцять-тридцять тисяч, на що вони будуть збирати? Кирило мріяв про нову машину. Ольга хотіла з’їздити влітку до моря, а ще непогано б відкласти на ремонт. Шпалери у вітальні вже відклеїлися по кутах, лінолеум на кухні протерся. Але щоразу, коли скарбничка починала наповнюватися, з’являлася Людмила Федорівна зі своїми потребами.
Двері грюкнули. Повернувся Кирило. Високий, широкоплечий, русяве волосся коротко стрижене, обличчя обвітрене. Він скинув куртку, пройшов на кухню, цмокнув Ольгу в маківку.
— Привіт! Що на вечерю?
— Можна курку запекти з картоплею, — Ольга встала і відкрила холодильник. — Як день?
— Нормально. Бригада план виконала, виконроб задоволений. — Кирило гепнувся на стілець, поліз у телефон. — Слухай, мати дзвонила. Каже, зайде завтра з пирогом.
Ольга напружилася, але вигляду не подала. Дістала деко, почала різати картоплю.
— З пирогом — це добре. А навіщо заходити?
Кирило знизав плечима, не відриваючись від екрана:
— Ну, скучила, напевно. Давно не бачилися.
Вони бачилися позавчора. Людмила Федорівна приїжджала забрати ті самі двадцять тисяч на шубу. Але Ольга промовчала. Увімкнула духовку, сунула туди деко. Вечеряли мовчки. Кирило розповідав щось про роботу, про те, що виконроб обіцяв премію до березня. Ольга слухала неуважно, кивала. В голові крутилося: завтра свекруха з пирогом. Отже, буде чергове прохання. Вони завжди приходили з чимось смачним: з тортом, пирогом, пиріжками. Це був ритуал, прелюдія до розмови про гроші.
Після вечері Кирило пішов до кімнати, влігся на диван перед телевізором. Ольга помила посуд, витерла стіл. Подивилася на годинник: пів на дев’яту. Вона згадала, що вчора записалася на прийом до гінеколога, на плановий огляд. Давно не була, місяці три точно. Треба б сходити, перевірити, чи все гаразд. Останнім часом поболював низ живота, та й цикл збився. Ольга занесла нагадування в телефон: завтра в обід, клініка на Центральній.
Вечір потягнувся звичною чередою: душ, серіал, вкладання спати. Кирило заснув миттєво, як завжди. Ольга ще довго крутилася, прислухаючись до його рівного дихання. Думала про те, що завтра прийде свекруха і знову почнеться. І знову доведеться давати гроші. І знову промовчати, бо Кирило все одно стане на бік матері. Не зі зла, просто так простіше. «Вона одна, ми повинні допомагати».
Ранок наступного дня почався як зазвичай. Ольга встала о сьомій, зібралася, випила кави. Кирило ще спав, у нього зміна починалася пізніше. Вона поїхала на роботу, занурилася у звіти та накладні. О пів на першу згадала про лікаря, попередила начальницю, що піде раніше, і поїхала до клініки.
Гінеколог, жінка років п’ятдесяти зі стомленим обличчям і добрими очима, прийняла її швидко. Огляд, питання, аналізи. Потім лікарка відкинулася на спинку крісла і посміхнулася:
— Ну що ж, Ольго Сергіївно, вітаю. Ви вагітні. Термін невеликий, тижнів три, не більше.
Ольга застигла, у вухах зашуміла кров.
— Тобто… точно?
— Зачекайте. Аналіз крові підтвердить остаточно, але за оглядом і тестом — так. Ось вам направлення на аналізи. Список вітамінів. Приходьте через два тижні на УЗД. Подивимося, як закріпився плід.
Ольга вийшла з кабінету в якомусь заціпенінні. Сіла в машину, поклала руки на кермо і просто сиділа. Вагітна. Дитина. Вони з Кирилом не планували спеціально, але й не оберігалися толком останні місяці. Обоє ніби як хотіли дітей, просто не обговорювали, коли саме. І ось воно сталося.
Перша хвиля емоцій — радість. Тепла, що розпирає груди. Дитина. Їхній малюк. Кирило зрадіє. Точно. Він давно казав, що хоче сина. Або доньку. Загалом, хоче. Але слідом прийшла друга хвиля. Тривога, холодна і липка. Дитина — це гроші. Багато грошей. Візочок, ліжечко, одяг, підгузки, лікарі, аналізи. Ольга швидко прикинула в умі: на все необхідне потрібно хоча б 150 тисяч мінімум. І це тільки на перший час. Де їх взяти, якщо щомісяця по 20–30 тисяч витікає до свекрухи?
Вона завела машину і поїхала додому. Всю дорогу думала: сказати Кирилу одразу чи почекати? З одного боку, він чоловік, батько дитини, має право знати. З іншого — варто йому сказати, він одразу розповість матері. А Людмила Федорівна… Ольга скривилася. Свекруха зрадіє, звичайно, але одразу почне втручатися. Радити, контролювати. А ще з’ясовувати, скільки грошей на дитину відкладено. І ось тут почнуться нові прохання: «Дай у борг, потім повернемо. Коли онук народиться, все віддам». Ольга вже бачила цю картину як наяву.
Коли вона увійшла до квартири, на кухні вже сиділа Людмила Федорівна. Кирило був поруч, попивав чай. На столі красувався пиріг з яблуками — рум’яний, запашний.
— Олю… — Свекруха встала, широко посміхаючись. — Як я рада тебе бачити! Проходь, сідай. Пиріг гарячий, щойно з духовки.
Людмила Федорівна була жінкою міцною, невисокою, з короткою стрижкою, укладеною в акуратні хвилі. Обличчя кругле, щоки рум’яні, очі блакитні, хитруваті. Одягнена завжди з голочки: сьогодні темно-синя сукня в дрібну квіточку, бежевий кардиган, на шиї ниточка намиста. Виглядала молодшою за свої шістдесят два. Ольга привіталася, сіла. Кирило відрізав їй шматок пирога.
— Як на роботі? — запитала Людмила Федорівна, влаштовуючись навпроти. — Зарплату давно видали?
Ольга насторожилася. Питання прозвучало легко, ніби між іншим, але саме такі питання зазвичай були прелюдією.
— Позавчора видали, — відповіла вона обережно.
— Ну і добре, добре, — свекруха кивнула, відпила чаю. — А скільки зараз платять? Сімдесят, так?
— Так, сімдесят.
— Непогано, непогано. У нас ось пенсія… Сміх один. Вісімнадцять тисяч. На що жити? — Людмила Федорівна зітхнула, подивилася на сина. — Кирилку, ти хоч іноді заглядай до мене, а то я одна, як перст. Холодильник ось новий поставили. Великий, красивий. Але продуктами ж заповнити нічим.
Ольга ледь не поперхнулася чаєм. Холодильник? Той самий, на який вона віддала тридцять тисяч у грудні? Отже, справді купили.
— Мамо, ти ж знаєш, я зайнятий, — Кирило винувато знизав плечима. — Але ми допомагаємо чим можемо.
— Знаю, знаю, синочку. Ви хороші. — Людмила Федорівна перевела погляд на Ольгу, посміхнулася. — Олю, ти не ображайся, що я прямо питаю. Просто мені тут одна знайома сказала: у податковій можна відрахування оформити, якщо є виписка по картці за рік. Кажуть, грошики повертають. Ти випадково не знаєш, як це робиться?
Ольга напружилася…
Коментування закрито.