Потім зазирнула в шкатулку знову. Під прикрасами лежав конверт. Білий, запечатаний. На ньому знайомий почерк матері: «Ані. Прочитати, коли будеш готова».
Аня витягла конверт. Зважила в руці. Всередині було щось. Кілька аркушів, судячи з товщини. Але відкривати не стала. Не зараз. Щось підказувало: цей лист змінить усе. І їй потрібен час. Потрібно підготуватися. Вона поклала конверт назад у шкатулку. Закрила кришку. Піднялася з підлоги, обтрусила коліна.
— Ходімо, Умко, — сказала вона собаці. — Покажеш, де ти тут живеш.
Лайка схопилася, побігла до дверей. Вивела Аню на вулицю. Обійшла будинок, зупинилася біля старого сараю. Там була будка, збита з дощок. Всередині — стара ковдра, миска для води.
— Тут твій дім? — запитала Аня. Умка вильнула хвостом. — Тепер це наш дім, — тихо сказала Аня. — Твій і мій. Домовилися?
Умка гавкнула. Радісно, дзвінко. І Аня вперше за три дні після смерті матері усміхнулася по-справжньому. Тому що зрозуміла: вона не одна. Мама подбала про неї навіть після смерті. Залишила не просто будинок і золото. Залишила друга. Захисника. Ту, хто буде поруч у найтемніші дні.
Аня не відкривала лист три дні. Шкатулка стояла на столі в єдиній кімнаті халупи. Аня ходила повз, кидала на неї погляди, але руку не простягала. Боялася. Не самого листа — того, що він може змінити. Тому що материнські слова завжди змінювали щось усередині. Назавжди.
Ці три дні вона приводила будинок до ладу. Відірвала дошки з вікон, світло увірвалося всередину, і халупа відразу ожила. Вимила підлогу, витерла пил. Затопила грубку, стару, чавунну, з ведмежам на дверцятах. Грубка затріщала, запахло димом і дитинством. Умка не відходила від Ані ні на крок. Спала на порозі, коли Аня працювала в будинку. Бігала слідом, коли та виходила у двір. Приносила палиці, тикалася носом у долоню. Ніби знала: господині важко. Потрібна підтримка.
На четвертий день пішов дощ. Холодний, осінній. Аня сиділа біля грубки, пила чай зі старої алюмінієвої кружки. Дивилася у вікно, як краплі стікають по склу. Умка лежала поруч, поклавши голову на лапи. І Аня зрозуміла: пора.
Встала, підійшла до столу. Взяла шкатулку, повернулася до грубки. Сіла на підлогу, притулилася спиною до теплих цеглин. Відкрила кришку. Дістала конверт. Руки тремтіли. Розпечатала. Всередині три аркуші, списані знайомим почерком. Дрібним, акуратним. Буква до букви, рядок до рядка. Аня розгорнула перший аркуш, піднесла до світла.
«Моя дорога Анечко, — починався лист. Аня ковтнула клубок у горлі. Читала далі. — Якщо ти читаєш це, значить, мене більше немає. Пробач, що не сказала за життя. Боялася. Не знала, як ти сприймеш. Але ти повинна знати правду. Ти маєш право. Аню, ти не моя рідна дочка. Ми з татом взяли тебе з пологового будинку, коли тобі було всього три дні. Твоя мати, зовсім молода дівчина, їй було вісімнадцять, померла при пологах. Ускладнення, лікарі не встигли. Батька у тебе не було, вона народила сама. Родичів нікого не знайшли. Ти залишилася нікому не потрібна. Покинута. Самотня. А я в цей час лежала в лікарні. Після викидня. Третього за рахунком. Лікарі сказали — більше не зможу. Не виношу. Зіна була єдиною, хто у нас вийшов. Я хотіла ще дітей так сильно, що божеволіла від цього бажання. Лежала в палаті і плакала, знаючи, що більше ніколи не стану матір’ю. І тут принесли тебе. Сказали: лежиш у сусідній палаті, зовсім одна. Запитали, чи не візьму я тебе на руки. Хоч на хвилину. Щоб ти не почувалася самотньою. Я взяла. Подивилася на тебе. І все, пропала. Ти була така маленька, така беззахисна. Великі карі очі дивилися на мене, і я бачила в них… Не знаю. Довіру. Надію. Ніби ти знала, що я твоя».
Аня зупинилася. Витерла сльози тильною стороною долоні. Умка підняла голову, тихо заскавуліла. Аня погладила її, продовжила читати.
«Я не віддала тебе. Сказала чоловікові: це наша дочка. Він опирався спочатку, боявся відповідальності. Але коли побачив тебе, погодився. Ми оформили удочеріння. Через два місяці ти стала офіційно нашою. Анною Сергіївною Романовою. Зіні тоді було два роки. Вона не розуміла, що відбувається. Думала, що ти просто молодша сестричка. Рідна. Я ніколи їй не говорила правду. Не бачила сенсу. Ти була нашою дочкою. Крапка. Але я завжди відчувала різницю. Не в любові, ні в якому разі. Я любила вас обох однаково сильно. Але Зіна була схожа на мене, зовні, характером. А ти — інша. Тиха, м’яка, добра до неможливості. Я дивилася на тебе і думала: якою мала бути твоя мати, якщо ти така. Я була щаслива щодня, що ти — моя дочка. Справжня кров — це не та, що в жилах. А та, що в серці. І моє серце билося для вас обох. Для Зіни, тому що я її народила. Для тебе, тому що ти вибрала мене своєю мамою в той самий перший день, коли я взяла тебе на руки».
Аня не могла зупинити сльози. Вони текли самі: гарячі, солоні. Але це не були сльози болю. Це була вдячність. Величезна, всепоглинаюча.
— Дякую, мамо, — прошепотіла вона крізь ридання. — Дякую, що вибрала мене.
Умка встала, підійшла ближче. Поклала морду на коліна Ані. Та обняла собаку, гладила м’яку шерсть, поки не заспокоїлася. Потім підняла лист знову. Читала далі.
«Я залишила тобі цю хатину не випадково. Тут, у лісі, я була щаслива. Тут знайшла спокій у важкі часи. Хочу, щоб ти теж знайшла його. Коштовності у шкатулці — від моєї бабусі. Вона завіщала їх мені, я завіщаю тобі. Продаси, вистачить на ремонт будинку і на життя на кілька років. Це мій останній подарунок. Пробач, що не сказала за життя. Боялася, що ти почуватимешся чужою. Але ти ніколи не була чужою. Ти була моїм щастям. Моєю радістю. Моєю Анечкою. Люблю тебе. Завжди любила. Твоя мама».
Далі була частина, яка була призначена не Анні. Аня склала лист. Притиснула до грудей. Сиділа так довго, слухаючи, як тріщить вогонь у грубці, як барабанить дощ по даху. Умка дрімала поруч, тепла і надійна.
Але тепер вона знала правду. Вона не була небажаною. Не була покинутою. Її вибрали. Полюбили. Зробили своєю.
— Я твоя дочка, мамо, — прошепотіла Аня в порожнечу. — І завжди буду.
Умка тихо гавкнула: згодна.
Аня подивилася у вікно. Дощ скінчився. Між хмар пробилося сонце, освітило ліс. Дерева стояли мокрі, блискучі. Красиві. Попереду було нове життя. З новим знанням. З новим розумінням себе. Аня не знала, що робити далі. Чи говорити Зіні правду? Чи мовчати? Але це рішення почекає. Зараз їй просто хотілося посидіти біля грубки. З листом матері в руках. З Умкою поруч. І ввібрати це почуття: бути коханою. Завжди. Незважаючи ні на що.
Через тиждень після того, як Аня прочитала лист, вона поїхала в місто. Взяла з собою половину коштовностей зі шкатулки: три золоті ланцюжки, браслет, сережки зі смарагдами і старовинні монети. Решту залишила на дні шкатулки, сховала під мостиною в підвалі.
Ювелірний магазин знаходився на центральній вулиці. Господар, чоловік років шістдесяти в окулярах, довго розглядав прикраси через лупу. Хитав головою, цокав язиком.
— Антикваріат, — пробурмотів він нарешті. — Де взяли?
— Спадщина, — коротко відповіла Аня.
Він зважив прикраси, перевірив проби, записав щось у блокнот.
— Можу дати шість мільйонів.
— Готівкою?
— Сьогодні, — сказав він, знімаючи окуляри.
Аня кивнула. Вона не вміла торгуватися. Та й не хотіла. Гроші потрібні були на ремонт, не на розкіш. Вийшла з магазину з товстим конвертом у сумці. Села в машину, завела двигун. По дорозі назад зупинилася в будівельному магазині. Купила дошки, цвяхи, шифер для даху, фарбу, пензлі. Вантажники допомогли заштовхати все в машину і на дах. Аня поїхала назад у Кедровий.
Умка зустріла її радісним гавкотом, крутилася навколо, поки Аня розвантажувала матеріали.
— Будемо будувати, — сказала Аня собаці, почухавши її за вухом. — Перетворимо розвалюху на будинок. Впораємося?
Умка гавкнула. Коротко, впевнено. Ніби сказала: впораємося.
Робота почалася наступного ранку. Насамперед Аня взялася за дах. Піднялася старими сходами нагору, зняла прогнілий шифер. Під ним виявилися прогнілі балки, їх теж довелося міняти. Працювала з ранку до вечора, поки руки не починали тремтіти від утоми. Умка лежала у дворі, стежила за господинею…
Коментування закрито.