Халупа стояла в кінці вулиці, майже біля самого лісу. Одноповерхова, зрубна, з похиленим дахом. Вікна заколочені дошками, ганок провалився з одного боку. Паркан завалився давно, тільки стовпи стирчали із землі. Ділянка заросла бур’яном вище пояса.
Аня вийшла з машини. Постояла, дивлячись на будинок. Зіна була права: після тієї пожежі, років двадцять тому, мати так і не відновила дах як слід. Просто залатала дірки, накрила шифером. Будинок повільно вмирав відтоді.
Хвіртка висіла на одній петлі. Аня штовхнула її, та зі скрипом піддалася. Пішла до ґанку стежкою, яка ледь вгадувалася в траві. Ступила на першу сходинку — дошка прогнулася, але витримала. І тут вона почула гавкіт. Різкий, дзвінкий.
З-за будинку вискочила собака. Лайка. Біло-руда, з пухнастим хвостом-кільцем. Зупинилася за три метри від Ані, продовжувала гавкати, але не агресивно. Скоріше, попереджувально. Або радісно. Хвіст метався з боку в бік.
— Тихіше, тихіше, — тихо сказала Аня, присіла на коліна. — Хто ти? Звідки тут?
Лайка перестала гавкати. Насторожено підійшла ближче, принюхалася. Потім ткнулася холодним носом у простягнуту руку Ані. Завиляла хвостом сильніше.
— Ти чия? — запитала Аня, погладивши собаку по голові.
На шиї у лайки бовтався шкіряний нашийник. Старий, потертий. До нього був прикріплений невеликий медальйон. Аня повернула його, прочитала викарбуване ім’я: «Умка».
Серце тьохнуло.
— Умка? — перепитала вона вголос.
Як та, що була у мами в дитинстві. Мати розповідала історію про свою першу собаку. Теж лайка, теж Умка. Та собака врятувала маму, коли вона в шість років заблукала в лісі. Знайшла дорогу додому. Відтоді Віра вірила: лайки приносять удачу.
Умка лизнула Ані руку. Розвернулася і побігла до будинку, зупинилася на ґанку, озирнулася. Загавкала коротко, заклично.
— Хочеш показати щось? — здогадалася Аня.
Піднялася сходами слідом за собакою. Дістала старий ключ, вставила в замок. Повернула насилу — механізм заіржавів. Двері відчинилися зі скрипом.
Всередині пахло затхлістю і пилом. Світла майже не було, вікна заколочені. Аня дістала телефон, увімкнула ліхтарик. Промінь вихопив із темряви передпокій. Старий килимок, гачки на стіні для одягу, двері в кімнату. Умка пройшла всередину впевнено, ніби знала дорогу. Провела Аню через маленьку кімнату з ліжком, стільцем і столом. Далі — кухня, зовсім крихітна. А в кутку кухні — люк у підлозі. Дерев’яний, із залізним кільцем.
Умка сіла поруч із люком. Подивилася на Аню. Тихо заскавуліла.
— Підвал? — запитала Аня.
Нагнулася, потягнула за кільце. Люк був важкий, але піддався. Відчинився з глухим стуком. Із підвалу повіяло холодом і сирістю. Аня посвітила вниз: сходи, земляна підлога, щось біліє в кутку.
— Що там внизу? — прошепотіла вона.
Умка тихо гавкнула. Ніби підштовхнула: йди, мовляв, подивися. Аня спустилася сходами. Сходинки скрипіли. Підвал був маленький, метри три на три. Пахло землею. У кутку стояла стара дерев’яна бочка, зв’язка цибулі висіла на цвяху. А під сходами, накритий брезентом, якийсь ящик.
Аня присіла, відкинула брезент. Під ним стояла металева шкатулка. Невелика, із вигадливим замком. Важка. Аня підняла її, винесла нагору. Умка обнюхала шкатулку, вильнула хвостом. Сіла поруч з Анею, притиснулася теплим боком до ноги.
— Ти знала, так? — тихо сказала Аня, погладивши собаку. — Мама тебе залишила тут? Щоб ти мене зустріла?
Умка поклала морду на лапи. Подивилася на Аню розумними карими очима.
Аня спробувала відкрити шкатулку. Замок був без ключа, але старий, іржавий. Вона знайшла в кутку кухні цвях, підчепила замок. Той клацнув, кришка піддалася. Всередині блиснуло золото. Аня завмерла. Повільно відкрила кришку до кінця.
У шкатулці лежали прикраси. Золоті ланцюжки, браслети, каблучки з камінням. Сережки зі смарагдами. Брошка у формі квітки, усипана дрібними діамантами. Старовинні монети. Зв’язка векселів. Усе старе, антикварне. Коштувало цілий статок.
— Господи, — видихнула Аня. Руки затремтіли. Вона витягла один ланцюжок, повернула на світло. Проба, 585-та. Справжнє золото.
І тут вона згадала. Їй 15 років. Вони з матір’ю сидять на кухні, п’ють чай. Аня скаржиться, що в однокласниць нові телефони, брендовий одяг, а у неї все старе. Мати слухає мовчки. Потім бере дочку за руку. «Анечко, — каже вона тихо, — справжнє багатство не в речах. Воно в тому, що не можна помацати. У пам’яті, в любові, у вмінні радіти малому. Запам’ятай це». Вона гладить Аню по щоці. «Колись ти зрозумієш, що я права».
Аня кліпнула, повернулася в теперішнє. Подивилася на шкатулку, повну золота. На халупу навколо. На Умку, яка притиснулася до її ноги так довірливо, ніби знала її все життя. І раптом зрозуміла: це мамин останній урок. Останній подарунок. Не просто гроші. А шанс. Можливість почати нове життя.
— Дякую, мамо, — прошепотіла Аня крізь сльози. — Дякую.
Умка тихо заскавуліла, лизнула її руку. Аня обняла собаку, зарилася обличчям у теплу шерсть. Сиділа так довго, поки не заспокоїлася…
Коментування закрито.