На п’ятий день подзвонив адвокат.
— Зінаїдо Сергіївно, погані новини, — почав він. — Я вивчив справу глибше. Шанси виграти суд — відсотків 10, не більше. Удочеріння юридично прирівнює Анну до рідної дочки. Заповіт складено правильно. Оскаржити практично неможливо.
Зіна слухала мовчки. Значить, усе дарма. Вся лють, усі звинувачення — дарма.
— Але є ще один момент, — продовжив адвокат. — Я перевірив фінанси вашої матері. Останні п’ять років вона регулярно знімала з рахунку невеликі суми. Загалом — близько мільйона. Офіційно — на лікування. Але чеки та квитанції не сходяться. Частина грошей пішла невідомо куди.
— І що це означає? — втомлено запитала Зіна. — Може, вона комусь допомагала? Або відкладала?
— Не знаю. Але якщо знайдете куди саме, може бути зачіпка для суду.
Зіна поїхала в особняк. Востаннє. Перед тим, як остаточно відмовитися від нього. Бродила по кімнатах, згадувала. Зайшла в мамину спальню. Відкрила шафу: пахло лавандою, як пахла мати. Одяг висів незайманий. Зіна перебирала речі, гладила сукню. І знайшла на верхній полиці коробку. Картонну, перев’язану мотузкою. Зняла, відкрила. Всередині — зошити. Десятки зошитів. Щоденники матері.
Зіна сіла на ліжко. Відкрила перший зошит навмання.
«15 березня. Зіна знову взяла кредит. Дізналася випадково: банк надіслав листа на мою адресу помилково. Вона не знає, що я знаю. Боюся запитати: вона горда, закриється. Що робити? Як допомогти, якщо вона не просить?»
Зіна перевернула сторінку.
«20 квітня. Аня приїжджала. Допомогла мені в городі, прибрала в будинку. Я втомилася дуже, а вона все зробила сама. Поцілувала мене перед відходом у чоло. Сказала: «Мамо, відпочивай, не переживай ні про що». Як же я люблю її. Обох люблю. Але Аня вміє приймати любов. А Зіна — ні».
Ще сторінка.
«10 травня. Вирішила. Залишу Зіні особняк. Нехай продасть, погасить борги. Це єдиний спосіб їй допомогти. Але будинок — це спадщина. Це вона прийме. Сподіваюся, зрозуміє. Сподіваюся, пробачить. Дуже шкода, що Зіна не бачить реально важливих речей. Вона — найдорожче, що у мене є, а вона думає тільки про гроші. Не знаю, як зробити так, щоб вона щиро полюбила Анну так само, як Аня любить її».
Зіна читала і плакала. Мати знала. Завжди знала. І намагалася допомогти єдиним способом, яким могла.
На шостий день Зіна сиділа вдома. Перечитувала материнські щоденники. З кожної сторінки розуміла: вона була не права. У всьому. Мати любила її. Завжди любила. Просто Зіна була сліпа. Закривалася гордістю, злилася, звинувачувала. А мати терпіла. Любила. Чекала.
На сьомий день Зіна зрозуміла: треба їхати до Ані. Попросити вибачення. Прочитати той лист, про який говорила сестра. Дізнатися правду до кінця. Вона сіла в машину вранці. Їхала повільно, збираючись із духом. Обличчя змарніло від безсонних ночей, очі червоні від сліз. Але вона їхала. Тому що не могла більше жити з цією вагою всередині.
І ось вона стояла біля хвіртки халупи. Дивилася на будинок, який так перетворила Аня. І вперше не відчувала заздрості. Тільки втому. І бажання закінчити цю війну. Нарешті.
Аня працювала в городі. Поливала моркву з лійки. Умка лежала в тіні, стежила за господинею. Почула машину, схопилася, але не загавкала. Просто встала і дивилася.
Зіна зупинилася біля хвіртки. Не увійшла. Стояла мовчки. Аня випрямилася, побачила сестру. Відставила лійку. Витерла руки об фартух.
— Зіна? — покликала вона тихо.
— Можна увійти? — запитала Зіна. Голос хрипкий, втомлений.
— Звичайно.
Зіна штовхнула хвіртку, пройшла у двір. Повільно, ніби боялася, що земля піде з-під ніг. Зупинилася за кілька кроків від Ані.
— Я не хочу сваритися, — почала вона. — Прийшла поговорити. Нормально. Без криків.
Аня кивнула.
— Ходімо в будинок. Чаю поставлю.
Вони сіли на кухні. За столом, одна навпроти одної. Умка лягла біля порога, поклала морду на лапи. Стежила за обома. Аня налила чай у дві кружки. Присунула одну до Зіни. Та взяла, але не пила. Просто тримала, гріла руки.
— Я думала весь тиждень, — почала Зіна. Дивилася в кружку, не піднімаючи очей. — Про те, що ти сказала. Що мама любила нас обох. Я не вірила. Але потім згадала. Багато чого згадала.
Аня мовчала. Слухала.
— Може, ти права, — продовжила Зіна. — Може, я злилася на тебе дарма. Все життя. Тому що думала, що ти забрала у мене мамину любов. — Вона підняла очі. — Але ти не забирала. Я сама її відштовхнула.
Зіна кивнула. Відпила чай. Поставила кружку.
— Хочу прочитати лист, — сказала вона. — Той, що мама тобі залишила. Ти говорила, там написано, що ти удочерена. Хочу побачити сама. Своїми очима.
Аня завмерла.
— Навіщо?
Коментування закрито.