Питання, на яке так і не дали точної відповіді. За версією слідства, Зульфія відштовхнула чоловіка.
Єрмек втратив рівновагу, упав у коридорі, вдарився скронею об чавунну батарею. Швидка приїхала за сорок хвилин. Помер у лікарні на третю добу, не приходячи до тями.
За версією Зульфії, він упав сам. «Я руки підняла, закрилася. Він похитнувся й упав. Я його не штовхала».
Свекруха написала заяву в міліцію. «Зульфія вбила її сина». Так і написала.
Убила. Свідомо. Із лихим умислом.
Слідство тривало чотири місяці. Кваліфікували за статтею 96 Кримінального кодексу Казахської РСР. Необережне вбивство.
Суд у Кизилорді. Квітень 1974 року. Вирок: вісім років позбавлення волі в колонії суворого режиму.
Вісім років. За те, що п’яний чоловік упав на батарею. Айгуль залишилася зі свекрухою.
Зульфія просила: «Віддайте доньку моїй матері». Суд вирішив, що дитина залишається з бабусею по батьківській лінії. Зульфію етапували до Караганди.
У Степову. Останнє, що вона бачила з вікна автозаку, — курна вулиця Кизилорди. Тополі з облетілим листям і стара жінка в білому платку на узбіччі.
Мати. Бібігуль приїхала з аулу провести доньку. Не встигла зайти до суду, запізнилася на автобус.
Стояла край дороги й просто дивилася вслід. Зульфія не заплакала. Вона взагалі більше не плакала.
Жодного разу за всі роки в колонії. Сльози — це розкіш, яку в Степовій ніхто не міг собі дозволити. Перший день у колонії вона запам’ятала за запахом.
Хлорка, кислі щі, піт. Цей запах вбирався в стіни, у нари, в одяг. Його неможливо було відмити.
Барак номер три. Двоярусні нари з металевих труб. Матраци з грудкуватої вати.
Ковдра сіра, казенна, з чорнильним штампом «ІК-14» у кутку. На барак одна піч-буржуйка, яку топили вугіллям. Вугілля не вистачало.
Узимку температура в бараці падала до плюс восьми. Жінки спали в тілогрійках, по двоє на нарах. Так тепліше.
Зульфію визначили в швейний цех. Перший місяць. Рукавиці.
Пальці стерті до крові. Нитки ріжуть шкіру. Норма: шість пар на годину.
Не встигаєш — бригадирка кричить. Бригадирка — Козлова Валентина Миколаївна. Усі звали Валя-бригадирка.
Велика, гучна, з низьким прокуреним голосом. Сиділа вже третій строк. Але не зла.
Жорстка. Хто працював, того прикривала. Хто филонив, тому життя не давала.
Зульфія працювала мовчки. Не скаржилася, не дружила, не брала участі в сварках. Через три місяці Козлова сказала їй: «Ахметова, ти що, німа?»
«За три місяці десять слів сказала». Зульфія відповіла: «Одинадцять. Я рахую».
Козлова засміялася. Відтоді вони стали чимось на кшталт союзниць. У зоні подруг не буває.
Але бувають люди, на яких можна покластися. Через пів року звільнилося місце на кухні. Куховарка, літня татарка, вийшла умовно-достроково.
Козлова замовила слово. Ахметова на м’ясокомбінаті працювала. Готувати вміє.
Зульфію перевели. Кухня колонії — бетонна коробка. Чотири котли по двісті літрів.
Два столи з нержавійки. Один холодильник, який працював через раз. І піч.
Величезна цегляна, складена ще в п’ятдесятих. Меню однакове щотижня. Каша перлова, щі, суп гороховий, макарони, борщ.
Суп рибний із консервів. Хліб чорний — чотириста грамів на людину. Цукор — двадцять грамів.
Олія соняшникова. У кашу. Строго за нормою.
Зульфія з цього набору примудрялася робити щось схоже на їжу. Додавала в кашу сушену цибулю. Вимінювала у вольняшок за штопання.
У щі кидала кріп. Збирала насіння влітку. Хліб подавала теплим.
Нарізала до роздачі, складала біля печі. Дрібниці. Але в зоні дрібниці — це все.
Зайвий шматок хліба для доходяги. Миска густішого для хворої. Тепла вода в кухлі для старої, яка вже не встає.
Зульфія робила це мовчки. Без показухи, без очікування вдячності. Просто робила.
Зечки це знали. До сімдесят сьомого року Зульфія стала на кухні незамінною. Начальство це розуміло.
Бо начальство харчувалося окремо. І якість цього окремого харчування прямо залежала від рук Зульфії Ахметової. Але в сімдесят сьомому сталося те, що зламало в ній останнє, що ще трималося.
Те, після чого тиха куховарка почала думати про зовсім інші рецепти. У жовтні сімдесят сьомого року Зульфія отримала листа. Листи в колонії — подія.
Їх чекають тижнями. Перечитують до дірок, ховають під матрац і дістають ночами. Зульфії писала мати.
Раз на два-три місяці, коротко, кострубатим почерком на зошитових аркушах у клітинку. Про аул, про кіз, про погоду, про Айгуль. Що росте, що ходить до школи, що схожа на батька.
Цей лист був інший. Конверт той самий, сірий, поштовий, з маркою за чотири копійки, але всередині один аркуш і текст у п’ять рядків. «Доню.
Айгуль померла. Дифтерія. Фарида не повезла в лікарню вчасно.
Каже, думала, саме мине. Поховали на міському кладовищі. Я їздила.
Могилка маленька. Прости, що так пишу. Мати».
Зульфія прочитала цього листа на кухні, стоячи біля обробного столу. Був вечір, після вечері вона мила котли. Прочитала один раз, склала назад у конверт, прибрала в кишеню тілогрійки й продовжила мити котли.
Козлова, яка зазирнула на кухню по окріп, побачила її обличчя й зупинилася. Потім тихо вийшла. Нічого не спитала…
