Ні. Не шкодую. Жодного дня».
Сомов повернувся до редакції. Написав статтю. Велику, на цілий розворот.
Відніс керівництву. Головний редактор прочитав. Зняв окуляри, потер перенісся.
Спитав: «Докази є? Справа ж засекречена. Нас по судах затягають».
Доказів, які витримали б суд, не було. Засекречену справу не дістати. Показання колишніх ув’язнених — не документ.
Диктофонний запис Зульфії — слова засудженої. Не більше. Статтю надрукували в урізаному вигляді.
Без імен, без дат, без назви колонії. Хто знав — зрозумів. Хто не знав — пройшов повз.
93-й рік. Людям було не до табірних історій. Суспільство переживало тяжкі часи кризи й змін.
Сомов намагався домогтися порушення кримінальної справи за фактом насильства в ІК-14. Написав заяву в прокуратуру. Відповідь підготував майор Джумабаєв.
Той самий слідчий із 79-го. «У порушенні кримінальної справи відмовлено у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. Особи, щодо яких надійшла заява, Журавльов В.С., Галімов Р.І., Савченко П.В., мертві».
Мертві. Три слова, які закрили все. Джумабаєв знав, що пише.
Він пам’ятав той допит в ізоляторі. Пам’ятав очі Зульфії. Пам’ятав, як у нього тремтіли руки, коли він курив на ґанку.
Але закон є закон. Мертвих не судять. Зульфія прожила в Караганді ще п’ять років.
Тихо, непомітно. Допомагала Наташі. Водила її сина в дитячий садок.
Готувала. Як завжди, смачно і з душею. Щонеділі ходила на ринок по продукти.
Торгувалася з продавцями, притискаючи до себе авоську. Купувала баранину. Ту саму, жирну, з білими прожилками.
Готувала плов. Щоп’ятниці. Наташа одного разу спитала обережно: «Тітко Зульфіє, вам не важко? Плов… після всього».
Зульфія подивилася на неї: «Плов — це просто їжа, Наташо. Просто рис із м’ясом. Їжа не винна».
Іноді до неї приходили. Жінки, яких вона не знала. Або яких знала колись.
По зоні. По Степовій. Сідали на кухні, пили чай.
Говорили мало. Частіше мовчали. Ішли.
Зульфія проводжала до дверей. Кивала: «Бережи себе». Усе.
Козлова приходила частіше за інших. Вони із Зульфією пили чай на кухні Наташиної квартири. Розмовляли про дрібниці.
Погода. Ціни. Здоров’я.
Ніколи про зону. Ніколи про те, що було. Наче за негласною змовою.
Те, що залишилося за колючкою, залишилося за колючкою. Назавжди. У дев’яносто сьомому Зульфія почала хворіти.
Рентген показав рак легень. Третя стадія. Вона ніколи не курила.
Але вісімнадцять років вугільного пилу, хлорки й сирості зробили своє. Зульфія прийняла діагноз мовчки. Продовжувала готувати й ходити на ринок, поки могла.
Коли перестала, лягла. Наташа доглядала її, як матір. Бо Зульфія і була їй матір’ю.
Не по крові, а по тому, що між ними сталося. Зульфія Кадирівна Ахметова померла 12 листопада 1997 року. Уві сні…
