Зульфія Ахметова: куховарка зони, яка нагодувала начальників. Жахлива справа минулих років. 23 лютого 1979 року.
Казахська РСР. Карагандинська область. Жіноча виправно-трудова колонія ІК-14, яку між собою називають «Степова».
Пів на одинадцяту вечора. Черговий прапорщик Федір Ликов піднімається сходами адміністративного корпусу. Сходинки риплять під кирзовими чобітьми.
У руці — журнал чергувань, який треба підписати в начальника колонії. Святковий день. Начальство відзначає свято.
З-за дверей кабінету, оббитих коричневим дерматином, не долинає жодного звуку. Ликов стукає. Тиша.
Стукає голосніше. Знову тиша. Він тягне ручку на себе.
Двері не замкнені. Запах б’є першим. Важкий, солодкавий, з кислою нотою.
Так пахне не горілка і не тютюн. Ликов вмикає світло. Четверо людей за столом.
Точніше, навколо столу. Підполковник Журавльов лежить обличчям у тарілці з рештками плову. Права рука все ще стискає алюмінієву ложку.
Капітан Галімов скорчився на підлозі біля батареї. Губи в піні, очі закотилися. Старший лейтенант Савченко на дивані біля стіни.
Рот розкритий, обличчя сіре, ніби виліплене з глини. І четвертий, лейтенант Коваленко, біля самих дверей, навколішки. Одна рука вчепилася в дверний косяк.
Ликов кидається до Коваленка. Той іще дихає. Хрипко, зі свистом, але дихає.
Решта троє — ні. За сорок хвилин територію колонії оточать. За дві години з Караганди прилетить слідча група.
За три доби справу засекретять із грифом «Для службового користування». А за тринадцять років, у дев’яносто другому, столичний журналіст знайде в Караганді літню жінку, яка спокійно скаже йому: «Я їх нагодувала, як вони просили, тільки цього разу по-справжньому». Але щоб зрозуміти, чому Зульфія Кадирівна Ахметова зробила те, що зробила, треба повернутися назад.
На чотири роки. У 1975-й. Коли вона вперше переступила поріг Степової й іще не знала, що цей поріг розділить її життя на «до» і «після».
Карагандинська область — це степ. Голий, плаский, безкраїй. Узимку вітер збиває з ніг.
Улітку сонце висить розпеченим блюдом. Земля тріскається. Навесні — багнюка, восени — знову вітер.
У цьому степу, за сорок кілометрів від Караганди, стояла колонія ІК-14. Чотири бараки із сірого шлакоблоку, адміністративний корпус, швейний цех, пральня, кухня, їдальня і медпункт. Усе обнесене подвійним парканом із колючим дротом.
Між парканами — контрольно-слідова смуга, перекопана земля, на якій видно кожен слід. По кутах — вишки з прожекторами. Тисяча двісті жінок за цим дротом.
Злодійки, шахрайки, хуліганки, убивці. Первоходки й рецидивістки. Жінки найрізноманітніших національностей із числа переселенців.
Усі разом, усі за одним парканом. Вік — від 18 до 63. Режим суворий.
Підйом о 6-й, сніданок о 6:30, розвід на роботу о 7-й, обід о першій дня, знову робота до 6-ї вечора, вечеря. Особистий час — півтори години, відбій о 10-й. І так щодня, 365 днів на рік.
Без вихідних, без свят, без просвіту. Швейний цех гнав план. Рукавиці, тілогрійки, роби.
Пральня. Котли з окропом. Руки червоні до ліктів, спини надвечір не розгиналися.
Але найважливішим місцем у колонії була кухня. Єдине тепле місце взимку. Єдине місце, де пахло їжею, а не хлоркою й потом.
І єдине місце, де можна було випросити зайвий шматок хліба. Кухня — це влада. І на цій кухні з 1976 року працювала Зульфія Ахметова.
Зульфія Кадирівна Ахметова народилася 1944 року в аулі Карабулак за 60 кілометрів від Кизилорди. Двадцять глинобитних хат на краю пустелі, криниця посередині, мечеть без мінарета, яку знесли ще в 30-х. Батько, Кадир, працював колійним обхідником на залізниці.
Мати, Бібігуль, вела господарство. Дітей було п’ятеро. Зульфія — старша.
Бабуся по материній лінії Шолпан-апа була степовою знахаркою. Не шарлатанкою, не чаклункою, а звичайною сільською жінкою, яка знала трави. Який корінь заварити від живота, який лист прикласти до нариву, яку траву не можна давати худобі, бо здохне за ніч.
Зульфія ходила з бабою в степ із шести років. У десять могла відрізнити полин гіркий від полину звичайного навпомацки, із заплющеними очима. Знала, де росте аконіт: високий, із синіми квітами, гарний і смертельно отруйний.
Знала блекоту, з каламутно-жовтими квітками й липким листям. Бабуся вчила: трава не добра і не зла. Трава — це сила, як ніж.
Можна хліб різати, можна горло. Зульфія запам’ятовувала, не для зла. Просто запам’ятовувала, як запам’ятовують усі діти в степу, про всяк випадок.
Після восьми класів Зульфія поїхала до Кизилорди. Влаштувалася на м’ясокомбінат, спершу різноробочою, потім перевели на склад. У двадцять два роки стала завідувачкою складу.
Робота важка, але грошова за місцевими мірками. Сто десять плюс м’ясо можна було взяти негласно. Усі так робили.
Директор знав. Заплющував очі. Аби план ішов.
У шістдесят восьмому вийшла заміж за Єрмека Сатибалдієва, шофера з того ж комбінату. Весілля було скромне. Двадцять людей, бешбармак, горілка і самогон.
Єрмек здавався хорошим: працьовитий, непитущий, матір поважає. Через рік народилася донька. Назвали Айгуль.
Перші два роки жили нормально. Єрмек працював, Зульфія працювала, Айгуль росла у свекрухи. Однокімнатна квартира в хрущовці на вулиці Леніна.
Меблі, шифоньєр, стіл, два ліжка, дитяче ліжечко. На стіні килим з оленями, куплений у розстрочку. Стандартне життя того часу.
Не багате, не бідне. Звичайне. Потім Єрмек почав пити.
Не одразу, не раптом, поступово. Спершу по п’ятницях, з мужиками після зміни, потім у будні, потім щодня. До сімдесят другого року він уже не працював.
Звільнили за прогули. Сидів удома, пив портвейн, іноді горілку. Гроші брав у Зульфії.
Коли вона не давала, бив. Не кулаком: ляпаси, штовханина. Хапав за волосся.
Одного разу зламав мізинець на лівій руці. Викрутив, коли вона ховала зарплату. Зульфія не скаржилася.
В аулі її навчили. Чоловіка не виносять на люди. Терпи.
Сусіди чули крики, але теж мовчали. Стіни в хрущовках тонкі, як картон. Усі все чують.
Ніхто нічого не каже. Четвертого листопада сімдесят третього року Єрмек повернувся додому п’яний. Зульфія годувала чотирирічну Айгуль кашею на кухні.
Єрмек зажадав грошей. Зульфія сказала ні. Він поліз у шафу, викидав речі, шукав схованку.
Не знайшов. Схопив Зульфію за горло, притиснув до стіни. Айгуль кричала.
Що сталося далі?
