Абсурдність і комічність цієї ситуації стрімко досягали свого абсолютного апогею, і я просто не могла відмовити собі в задоволенні це підкреслити. З легкою, не прихованою саркастичною ноткою в голосі я єхидно уточнила дивну хронологію його раптового, неконтрольованого трудового пориву й відданості корпорації. Я повільно, смакуючи кожне слово, чітко вимовила, уточнюючи: невже він справді має надсилати робочі звіти о восьмій вечора, у п’ятницю?
Його крихка нервова система остаточно й безповоротно дала збій, не витримавши мого знущально спокійного тону й пронизливого арктичного холоду. Майже зірвавшись на високий, істеричний вигук, він відчайдушно викрикнув ствердну відповідь, намагаючись бодай якось підтвердити свою безглузду, шиту білими нитками брехню. Після цього короткого, відчайдушного «Так!» він більше не витрачав дорогоцінних секунд на порожні слова й спроби зберегти рештки своєї гідності.
Чоловік здійснив неймовірно різкий, смиканий розворот на сто вісімдесят градусів, ледь не послизнувшись і не впавши на гладкому, втоптаному снігу. Зовсім не озираючись назад, він перейшов на швидку, дрібну рись, майже бігом кинувшись у рятівному напрямку найближчого виходу з парку. Його жалюгідна, зіщулена від нестерпного холоду постать у недоладному пальті стрімко віддалялася тьмяно освітленою, безлюдною центральною алеєю.
Я неквапно, з непохитною гідністю абсолютної переможниці, розмірено крокувала слідом за цим утікаючим, комічним непорозумінням у чоловічій подобі. Кожна секунда цієї тріумфальної, неквапної ходи приносила мені ні з чим не зрівнянне, найглибше моральне задоволення й радість. Я повною мірою, кожною клітиною тіла насолоджувалася усвідомленням того факту, що мій брутальний диванний виживальник протримався на справжньому морозі рівно п’ятнадцять хвилин.
Добігши до рятівних, масивних скляних дверей найближчої станції міської підземки, він навіть на частку секунди не озирнувся в мій бік. Елементарні, базові правила людської пристойності були геть забуті: він жодного разу не кивнув, не махнув рукою й не спромігся вимовити банальне слово прощання. Мій несправджений, ощадливий кавалер просто розчинився, безслідно зникнувши в благословенному, зігрівальному штучному теплі глибокої, яскраво освітленої станції метрополітену.
Дивлячись йому вслід крізь падаючі сніжинки, я відчула легкий, ледь вловимий укол іронічного співчуття до цього жалюгідного борця з жіночою меркантильністю. Я дуже щиро, без краплі сарказму сподівалася, що гаряче повітря підземного вестибюля допоможе йому уникнути серйозних, незворотних обморожень тканин. У глибині душі мені відчайдушно хотілося вірити, що там він відігрівав не лише свої стрімко синіючі кінцівки, а й, можливо, свої закостенілі переконання.
Можливо, цей екстремальний, шоковий досвід усе ж змусить його переглянути свої абсурдні, мізогінні погляди й безглузді, токсичні життєві установки. Хоча, будучи прагматичною реалісткою, я чудово й виразно розуміла, що подібні глибокі психологічні деформації особистості вкрай рідко лікуються одним банальним переохолодженням. Найімовірніше, його спотворена картина світу залишиться абсолютно незмінною, і навряд чи цей жорстокий кліматичний урок піде йому на користь.
Мій же власний, насичений подіями вечір завершився саме так, як я від початку й планувала, — у максимальному, абсолютному комфорті й безпеці. Я спокійно, нікуди не поспішаючи, повернулася до своєї теплої, затишної квартири, скинула важку броню гірськолижного костюма й видихнула з неймовірним полегшенням. На моїй кухні радісно, привітно засвистів чайник, і я із насолодою заварила собі величезну кружку приголомшливого, обпікаюче гарячого, запашного чаю…
