Його звали Валерій, і на перший, вельми поверховий погляд, кинутий під час вечірнього перегляду популярного застосунку для романтичних знайомств, він здавався цілком непримітним кандидатом на роль супутника життя.
На прикріплених до віртуальної анкети цифрових світлинах користувачі могли детально роздивитися цілком пересічного, акуратно підстриженого тридцятип’ятирічного чоловіка, вдягненого охайно, але без найменшого натяку на зухвалість чи індивідуальний стиль. У його докладному описі профілю гордо й ваговито красувалися довгі, філософські роздуми про критичну важливість щоденної усвідомленості, безперервного особистісного зростання та невпинного пошуку по-справжньому живої, щирої людської душі.
Уже на етапі вдумливого прочитання цього піднесеного, просякнутого пафосом тексту будь-якій бодай трохи досвідченій жінці варто було б негайно насторожитися й без жалю змахнути його фотографію ліворуч по екрану. Багата життєва практика давно й уперто доводила одну незаперечну, фундаментальну істину щодо подібних мережевих мислителів, які люблять міркувати про високі матерії в інтернеті. Що голосніше й наполегливіше потенційний кавалер публічно говорить про пошук якоїсь міфічної «справжньої жінки», то виразніше за цими красивими словами ховається банальне бажання знайти максимально зручний, безпроблемний варіант.
Подібний тип чоловіків підсвідомо шукає покірну, тиху партнерку, яка ніколи нічого не хотітиме для себе і не наважиться претендувати ні на які матеріальні чи моральні ресурси. Проте моя природна цікавість і глибокий інтерес до вивчення прихованих механізмів людської психології змусили мене проігнорувати цей яскравий червоний прапорець і відповісти на його вітальне повідомлення. Ми обмінювалися довгими текстовими посланнями протягом кількох довгих, тягучих зимових днів, поступово вибудовуючи крихкий місток первинної віртуальної довіри між двома абсолютно незнайомими людьми.
Мій новий знайомий намагався поводитися в листуванні гранично коректно, тримаючи безпечну дистанцію й демонструючи показну, майже театральну ввічливість освіченого міського жителя. Однак крізь цей ретельно вивірений, штучний наліт інтелігентності раз у раз проривалися вельми специфічні, тривожні нотки, що змушували всерйоз замислитися над його реальними, не відретушованими поглядами на довколишній світ. У контексті будь-якої обговорюваної теми Валерій особливо любив пускатися в довгі, виснажливі монологи про тотальну, безповоротну зіпсованість усіх сучасних дівчат підступними матеріальними благами.
Він щиро, всім серцем вірив, що прекрасну половину людства безнадійно зіпсували легкі гроші, глянцеві стандарти соціальних мереж і нескінченно завищені, нереалістичні норми сучасного споживання. Чоловік із неприхованим обуренням друкував довгі, емоційні тиради про те, як несправедливо й жорстоко влаштоване нинішнє суспільство, де щирі почуття повністю знецінилися й перетворилися на товар. На його категоричне, нетерпиме до будь-яких заперечень переконання, абсолютно всім панянкам у наші дні подавай виключно регулярні походи до дорогих ресторанів, путівки на Мальдівські острови й останні моделі статусних телефонів.
Він гірко, з надривом нарікав на те, що в цьому прагматичному світі зовсім не залишилося безкорисливих людей, які хочуть просто, без задньої думки зазирнути в неймовірну глибину чужої душі. Валерій уперто стверджував, що сучасні жінки геть розучилися насолоджуватися елементарними, безплатними речами, як-от безцільні піші прогулянки міськими вулицями й довгі, відверті розмови про все на світі. Я, будучи людиною добре вихованою і звиклою згладжувати гострі кути в спілкуванні, лише подумки кивала у відповідь на ці дивні, узагальнювальні звинувачення, дивлячись на сяйливий екран свого смартфона.
Намагаючись не провокувати безглуздий конфлікт на порожньому місці, я максимально обережно, використовуючи весь свій запас такту, намагалася перевести русло нашої напруженої бесіди в позитивніше й мирніше річище. Зрештою, я завжди намагалася тримати в голові ту просту істину, що в кожної дорослої людини за плечима є свій власний важкий багаж болісного досвіду й невидимих шрамів. Цілком можливо, що в недалекому минулому якась неймовірно підступна, розважлива колишня дружина залишила цього вразливого романтика без даху над головою або ж жорстоко позбавила його останніх ілюзій.
Я завжди щиро вважаю, що ніколи не варто рубати з плеча, навішувати ярлики й робити категоричні, остаточні висновки про малознайому людину раніше відведеного для цього часу. Саме ці філософські, примирливі роздуми про складнощі й хитросплетіння людських доль змусили мене продовжити наше спілкування, коли він нарешті дозрів і запропонував зустрітися наживо. Однак у процесі планування й організації нашого майбутнього романтичного рандеву окреслилася одна вельми суттєва, лячна й абсолютно непідконтрольна нам проблема суто кліматичного характеру.
За моїм вікном у цей момент безжально лютував суворий, нещадний лютий, який зовсім не сприяв жодним неквапним, романтичним променадам просто неба. Це був не якийсь там м’який, сльотавий європейський місяць із плюсовою температурою, а справжнє, класичне крижане пекло з показником мінус двадцять градусів на вуличному ртутному термометрі. Через пронизливий, лютий крижаний вітер, що збивав із ніг самотніх перехожих, ця й без того страхітлива температура відчувалася шкірою як усі мінус двадцять п’ять, а то й значно більше….
