Ліза, 11-річна донька старшої сестри Євгенії, приїжджала сюди на вихідні та канікули й щоразу заново вчилася бути тихою, ввічливою, вдячною за саме право перебувати в цих стінах. «Тихіше, Лізонько!» — казала бабуся Людмила з усмішкою, яка ніколи не сягала очей, варто було дівчинці засміятися трохи голосніше, ніж зазвичай, або занадто швидко пробігти сходами. «Та я просто… тихіше», — і Ліза замовкала, звично стискаючись, займаючи менше місця, так само природно, як інші діти вчать таблицю множення. Це було не усвідомленим вибором, а чистим виживанням: дитина безпомилково відчуває, де її терплять, а де чекають, і підлаштовується під правила гри без жодних пояснень.
Якщо Лізі щось було потрібно — чи то склянка води, допомога з домашнім завданням, чи просто увага — це сприймалося як прикра перешкода, як зайве зусилля, якого можна було б уникнути. Євгенія Михайлівна Широкова, мати Лізи, усвідомлювала цю динаміку, але довгий час приймала її як даність, як погоду чи закони фізики. Вона сама виросла в цій родині, де навчилася не бути складною, не створювати проблем, не вимагати того, що належало їй по праву.
Після розлучення, коли чоловік покинув їх із трирічною Лізою заради якоїсь колеги з роботи, Євгенія залишилася сама в орендованій однокімнатній квартирі на околиці Дніпра, і батьки сприйняли це як особисту образу, як доказ того, що старша донька не справляється з життям, що вони попереджали, що цей шлюб до добра не доведе.
Альона ж вийшла заміж за Костянтина, який хоч і не вирізнявся кар’єрними успіхами й увесь час міняв роботу, зате була «при чоловікові», а це, на думку Людмили Петрівни, важило значно більше за будь-які дипломи й посади. «Женю, ти могла б частіше дзвонити», — казала мати по телефону, і в її голосі докір завжди маскувався під турботу, а звинувачення – під материнську тривогу.
«Я дзвоню щотижня, мамо, іноді двічі; Альона дзвонить щодня, іноді по кілька разів». «Альона живе з вами в одному будинку, їй не потрібно дзвонити, вона може просто спуститися на кухню».
У слухавці наставала пауза і важкий подих, відрепетируваний роками, і розмова переходила до інших тем, залишаючи по собі знайомий гіркий осад — відчуття, що ти знову зробила щось не так, хоча й не розумієш, що саме.
Євгенія довго вірила, що бути легкою — означає бути коханою, що якщо не створювати проблем, то тебе оцінять, помітять, приймуть до кола обраних. Тільки з роками вона зрозуміла страшну правду: це не робить тебе коханою, це просто робить життя зручним для всіх інших. Одній людині дарують любов, іншій дають доручення, і Ліза, вбираючи ці уроки як губка, формувалася як дитина, яка не вміє вимагати свого, яка насамперед запитує себе: «Може, я зробила щось не так?», навіть коли її кривдять.
Надія Леонтіївна Хромова, прабабуся Лізи й законна господиня будинку, була зовсім іншої породи. Їй виповнилося 83 роки, і вона давно перестала вдавати, що не помічає того, що відбувається навколо. Донька із зятем поводилися так, ніби будинок належить їм: розпоряджалися кімнатами, запрошували гостей, затівали ремонти. Але Надія Леонтіївна не влаштовувала сцен і не читала моралі; вона діяла інакше, тонше й ефективніше, розуміючи, що слова в цій родині давно знецінилися….
Коментування закрито.