Остаточне судове засідання в цій гучній, резонансній справі відбулося на самому початку дощового березня. Величезна зала Вищого антикорупційного суду столиці була вщерть забита жадібними до сенсацій журналістами, блогерами й десятками телевізійних камер. Роман Казанцев похмуро сидів за куленепробивним склом у дешевому безрозмірному спортивному костюмі замість свого звичного бездоганного італійського піджака й блискучих золотих запонок. Його захмарно дорогі адвокати, що представляли найкращу юридичну фірму країни, не змогли зробити абсолютно нічого на його захист.
Надані мною цифрові докази й криптографічні ключі виявилися воістину залізобетонними й не залишили захисту жодного шансу на маневр. Сивочолий головуючий суддя монотонним, рівним голосом зачитував обвинувальний вирок довгих і болісних двадцять хвилин. Вердикт був суворий, але справедливий: п’ятнадцять років позбавлення волі в колонії суворого режиму й конфіскаційний штраф в астрономічну суму один мільярд вісімсот тридцять п’ять мільйонів гривень. Окрім цього суворого покарання, суд також призначив колишньому генеральному директорові довічну й безумовну заборону будь-коли обіймати будь-які керівні посади у фінансовому секторі економіки.
За весь час оголошення цього розгромного вироку Роман жодного разу не наважився повернути свою похилену голову в той бік зали, де спокійно сидів я. Олена Морозова, визнана винною в ненавмисному пособництві, отримала три роки позбавлення волі умовно з обов’язковим іспитовим строком. Також суд зобов’язав її виплатити державі колосальний грошовий штраф у розмірі двадцяти одного мільйона восьмисот сорока п’яти тисяч гривень. Суворий прокурор помітно пом’якшав лише після того, як вона в досудовому порядку добровільно здала слідству всі дорогі подарунки Романа.
На користь держави відійшли її швейцарський годинник із діамантами, усі ювелірні прикраси й новенький спортивний автомобіль преміумкласу. Того весняного дня вона назавжди вийшла із задушливої зали суду абсолютно злиденною, з величезними боргами, але все ж жінкою, яка зберегла фізичну свободу. Мій довгоочікуваний іменний чек від державного казначейства прийшов спеціальною кур’єрською доставкою рівно в середині теплого квітня. Згідно з буквою закону, я отримав на свій особистий банківський рахунок сто вісімдесят три мільйони чотириста дев’яносто вісім тисяч гривень чистими грошима.
Ця величезна сума становила ті самі законні десять відсотків винагороди від усіх стягнених у дохід держави корупційних коштів. До цієї вражаючої цифри також додалася солідна судова компенсація від колишньої компанії за моє абсолютно незаконне, сфабриковане звільнення. Вишенькою на торті стало значне фінансове відшкодування завданої мені моральної шкоди, яке суд постановив виплатити в повному обсязі. Отримавши свою фінансову незалежність, я відразу ж орендував сучасний, просторий офіс у престижному бізнес-центрі на Печерську з розкішним панорамним видом на Дніпро.
Це був світлий двадцятий поверх із вікнами від підлоги до стелі, дорогими дубовими меблями й неймовірно зручними шкіряними кріслами для важливих відвідувачів. Сувора латунна табличка на масивних вхідних дверях мого нового кабінету солідно сповіщала: «Morrison Forensic Analytics». Моє нове агентство пропонувало великому бізнесу вузькоспеціалізований, високопрофесійний консалтинг із найскладніших внутрішніх фінансових розслідувань та аудиту. Найперший, дуже великий клієнт зателефонував до моєї приймальні вже рівно за тиждень після офіційного відкриття фірми.
Це була відома національна страхова компанія з серйозними, обґрунтованими підозрами на масштабне внутрішнє шахрайство серед своїх топменеджерів. Невдовзі за цим першим успішним контрактом прийшло друге велике замовлення, а потім і третє, забезпечивши мою команду стабільною роботою на роки вперед. Та сама жовтувата п’ятдесятигривнева купюра з грубим чорним написом «Оренда» тепер висіла у витонченій дерев’яній рамці під антивідблисковим склом просто над моїм робочим столом. Щоранку я подовгу дивився на неї, неквапливо наливаючи собі першу за день чашку міцної ароматної кави…
