Я докладно розповів йому всі події цього вечора: розкішний конференц-зал, глузливо кинутий предмет гардероба, пів сотні з чорним написом і нахабні обличчя колег. Я описав йому Олену в тій самій шовковій сукні, яку я з такою любов’ю купував їй на нашу минулу річницю весілля в Мілані. Артем вислухав мене не перебиваючи, потім залпом допив свій напій одним величезним ковтком і з гуркотом поставив порожню пляшку на стіл. «А ж наша мама чесно попереджала тебе про все це ще сім довгих років тому», — філософськи й трохи сумно зауважив він.
У цю мить мій телефон знову пронизливо задзвонив, розтинаючи тишу квартири неприємною стандартною мелодією. Номер моєї матері великими цифрами висвітився на яскравому екрані смартфона, змусивши мене болісно скривитися. Час наближався до половини третьої ночі, а вона ніколи в житті не дозволяла собі телефонувати мені в таку пізню й недоречну годину. «Твоя Олена щойно приїхала до мене в жахливій істериці й сльозах, розповідаючи страшні речі», — схвильовано повідомила мати без жодних передмов. «Вона стверджує, що ти збожеволів і безжально кинув її саму просто на холодній нічній вулиці», — обурено вела далі матір.
«Мамо, я особисто посадив її в тепле таксі до твого дому й навіть заздалегідь оплатив усю поїздку», — втомлено й монотонно відповів я, потираючи скроні. На іншому кінці лінії повисла незручна пауза, під час якої мати, вочевидь, зіставляла факти й поведінку невістки. Мати важко й глибоко зітхнула, ніби скидаючи з плечей невидимий багаторічний тягар накопичених сумнівів. «Я завжди бачила справжню сутність цієї жінки, мій бідний синочку», — з несподіваною теплотою й співчуттям промовила вона. «Олена завжди шалено любила зовнішній блиск і розкіш, але ніколи не хотіла запитувати, звідки саме береться це багатство», — мудро підсумувала мати.
Я тепло попрощався з нею, побажав спокійної ночі й натиснув кнопку відбою, поки Артем уже дбайливо розкладав для мене старий диван. Попри чудовиську втому, рятівний сон так до мене й не прийшов тієї безконечної ночі. О четвертій годині морозного ранку я вже самотньо сидів на промерзлій дерев’яній лавці на засніженій Володимирській гірці. Я невідривно дивився вниз, на чорну, густу й повільну воду сплячого зимового Дніпра. Грудневий лютий холод безжально пробирався під моє тонке вовняне пальто, але я сидів цілком нерухомо, мов кам’яна статуя святого Володимира неподалік.
Мій робочий ноутбук важко лежав на замерзлих колінах, обпалюючи ноги холодом металевого корпусу. Яскравий екран освітлював моє втомлене обличчя мертвотно-холодним синім світлом, перетворюючи моє уривчасте дихання на густі хмарки білої пари. Рівно вісім місяців тому я вперше виявив серйозні, тривожні дивності в щоквартальних фінансових звітах нашої компанії. Це були регулярні, систематичні платежі якимсь іноземним консалтинговим фірмам, яких у реальності просто не існувало в природі.
Усі ці величезні транзакції незмінно осідали на секретних корпоративних рахунках, відкритих у банках на далеких Кайманових островах. Химерні ланцюжки підписів і електронних погоджень незмінно вели до заплутаних офшорних структур на Кіпрі та Британських Віргінських островах. Я, як провідний фінансовий аналітик корпорації, мав офіційний доступ до глибоких архівів серверів компанії для проведення рутинних аудитів. Однак найважливіші, зашифровані системні файли вимагали введення унікального приватного ключа, який фізично зберігався виключно на особистому планшеті Романа Казанцева.
Сьогодні ввечері, поки мій знахабнілий бос усамітнився з моєю невірною дружиною в запиленій підсобці за конференц-залом, доля подарувала мені шанс. Я цілком випадково помітив його робочий планшет, залишений абсолютно без нагляду на краю довгого переговорного столу. Мені знадобилося рівно три хвилини часу й підготовлена заздалегідь мініатюрна флешка з потаємної кишені. Я блискавично зробив повну копію ключа дешифрування, і, на моє власне здивування, руки в мене в ту мить зовсім не тремтіли від страху. Тепер, дивлячись на екран ноутбука, я бачив, як абстрактні цифри набували моторошного, але кришталево ясного сенсу.
Переді мною лежав детальний звіт про розкрадання одного мільярда дев’ятисот шістдесяти шести мільйонів гривень корпоративних коштів. Це були брудні відкати від підставних підрядників і найскладніша схема відмивання незаконних коштів через три різні податкові юрисдикції. Як випливало з дат створення перших фіктивних контрактів, Роман педантично будував цю злодійську імперію цілих п’ять довгих років. І якщо я не піду з цими документами до НАБУ першим, цей негідник гарантовано повісить усі ці колосальні розкрадання особисто на мене. У його диявольському плані скромний старший фінансовий аналітик Морозов був ідеальним, заздалегідь підготовленим цапом-відбувайлом для слідчих органів.
Раптом екран мого телефона яскраво засвітився, і апарат дрібно завібрував від вхідного текстового повідомлення. Це писала Олена: «Дімочко, сонечко, будь ласка, не нароби зараз згарячу непоправних дурниць, адже я роблю все це виключно заради нашого спільного блага». У наступному реченні вона наївно писала: «Роман клятвено обіцяв віддати тобі посаду віцепрезидента, ми станемо казково багатими, просто потерпи це приниження ще трохи». Я перечитав цей абсурдний текст двічі, щиро вражаючись ступеню її морального падіння й викривленій життєвій логіці. Вона справді, без тіні сумніву вірила, що зустрічається з моїм начальником заради побудови нашого світлого сімейного майбутнього.
У її спотвореній системі координат ця брудна зрада вважалася благородною особистою жертвою, а зовсім не підлим предательством люблячого чоловіка. Тим часом низьке свинцеве небо над рікою починало повільно й неохоче світлішати, провіщаючи настання похмурого ранку. Перші несміливі промені зимового сонця ледь помітно забарвили темну воду Дніпра в ніжно-рожевий колір. Десь далеко у спальних районах величезного мегаполіса вже прокидалися звичайні люди, яким належало прожити найзвичайніший, рутинний день….
