У кафе на Центральній вулиці пахло свіжою випічкою й меленою кавою. Вони сіли біля вікна, обравши столик трохи осторонь, де можна було говорити спокійно, не перекрикуючи музику. Він виявився таким самим, як на сцені — іронічним, але уважним, здатним слухати, не перебиваючи й не намагаючись перетягнути розмову на себе.
Вони говорили про дрібниці: про те, як важко іноді вийти зі звичної ролі, про те, що місто маленьке й пліток багато, і чутки в ньому живуть довше за добрі новини. Говорили про те, що дорослі люди переживають незручність інакше, глибше, але й мудріше. У його погляді не було насмішки, лише спокійний інтерес, і Анна ловила себе на думці, що їй приємно бути поруч і не треба вдавати.
Коли вони вийшли з кафе, вечірнє повітря здалося прозорим, майже святковим. Він не намагався взяти її за руку, не квапив події, лише сказав: «Радий, що вчора так вдало підняв голову і сьогодні ми знову зустрілися». І це прозвучало як обережна обіцянка продовження.
Кілька днів минули спокійно: вони листувалися коротко, без зобов’язань, іноді обмінювалися жартами про безглуздий конкурс. Анна, повертаючись до своїх справ, раптом помічала, що частіше дивиться на телефон, чекаючи повідомлення. А потім, вийшовши з книжкового магазину, вона побачила його: він ішов по другий бік вулиці, трохи нахилившись до жінки, яка крокувала поруч.
Вони сміялися, їхні плечі майже торкалися одне одного, і в цьому русі відчувалася близькість — не випадкова, а звична. Жінка щось розповідала, жваво жестикулюючи, а він слухав, усміхаючись тією самою усмішкою, яку Аня вже встигла запам’ятати. Анна сповільнила крок, відчуваючи, як усередині щось тихо стискається.
Він її не помітив: вони пройшли повз, розчинившись у потоці людей, а потім він обійняв ту жінку. Анна не стала шукати пояснень, не дозволила собі скривджено примружитися чи вигадати виправдання. У тридцять п’ять люди вже знають, що безглузда пригода на очах у натовпу — це ще не привід чекати дзвінка.
Гра на сцені — це все-таки гра, якою б щирою вона не здавалася. Увечері телефон мовчав, і наступного дня теж. Анна працювала в невеликій художній студії при міському будинку культури, тримаючись підкреслено строго й вибудовуючи навколо себе невидиму стіну.
У студії було найважче: затишний простір, де раніше пахло лише фарбами й полотнами, тепер здавався просякнутим напруженням. Батьки, які завжди заходили обговорити успіхи дітей, тепер забирали їх мовчки, киваючи педагогині з малювання з якоюсь новою двозначною ввічливістю. Кілька разів вона ловила на собі погляди підлітків: вони перешіптувалися, дивлячись в екрани смартфонів, і замовкали, щойно вона підходила до мольберта.
Вона працювала через силу, зустрічалася з Лідою, обговорювала побутові дрібниці, ніби нічого не змінилося. Тільки подруга тепер поводилася як винуватий слон у крамниці порцеляни: раз у раз поривалася знайти айтішника, щоб стер той маячний бруд, то приносила страшенно дорогі цукерки, що дратувало ще більше. Візит до директора поставив остаточну крапку в її сумнівах.
Валерій Карлович, який завжди зустрічав Анну широкою усмішкою, цього разу навіть не підвів голови. Він зосереджено вивчав якусь відомість, ніби в ній раптом знайшлася відповідь на всі світові загадки. «Анечко, ти зрозумій, — мимрив він, не дивлячись на неї, — у нас бюджетна установа, батьки пишуть скарги до мерії на аморальну поведінку і якісь корупційні зв’язки»….
