— Але спочатку треба розчистити місце.
Вони знайшли підходящий майданчик недалеко від води. Там росло кілька молодих сосен, а земля була відносно рівна. Варвара взяла стару сокиру, знайдену в сараї біля хати. Вона була важка, з потемнілою дерев’яною рукояттю. Ріжуча частина ще лишалася гострою. Вона перевірила баланс. Інструмент був зроблений добре. Міцний, як усе, що робив Артемій.
Перше дерево впало тяжко. Сокира врізалася в стовбур із глухим звуком. Варвара працювала повільно, але впевнено. М’язи плечей швидко згадали стару силу. Коли сосна нарешті нахилилася й упала на землю, Яромир захоплено захлопав у долоні:
— Ти як справжній лісоруб!
— Ні, просто уперта жінка.
Перші дні були важкими. Вони розчищали ділянку. Перетягували колоди, збирали каміння. Часом Варвара відчувала, як втома піднімається від ніг до спини, але дивним чином це була хороша втома. Жива.
Вечорами вони сиділи біля багаття. Вогонь освітлював сосни, і їхні тіні рухалися по землі. Яромир почав різьбити з дерева маленькі човники. Він знайшов ніж у старій коробці з інструментами, невеликий, з кістяною рукояткою. Лезо було коротким, але гострим.
— Це буде флот, — колись сказав він.
— Флот?
— Так. — Він поставив на землю три маленькі човники. — Вони будуть захищати наш острів.
Варвара дивилася на нього й відчувала дивне тепло. Часом дитина бачить сенс там, де дорослий бачить лише працю. Робота поступово стала частиною їхніх днів. Вранці — рубка дерев. Вдень — перенесення колод. Вечорами — багаття й розмови. Варвара помітила, що її тіло починає змінюватися. Руки стали міцніші, рухи впевненіші. До неї поверталася сила, яку вона колись втратила разом із війною.
Через тиждень вони почали закладати основу будинку. Варвара уважно вивчала креслення. Артемій був розумним будівничим. Фундамент мав бути глибоким. Балки перехрещувалися так, щоб вітер не міг легко зрушити стіни. Вона іноді ловила себе на думці, що ніби спілкується з цим старим через лінії на папері.
— Ось тут він хотів посилити кут, — говорила вона.
Яромир слухав серйозно:
— Значить, тут буде вхід?
— Здається на те.
Коли перші балки лягли на землю, Варвара відчула дивне відчуття, ніби щось почало рухатися. Не будинок — її власне життя. Кожен новий брус заспокоював її думки. Іноді вона навіть ловила себе на усмішці без причини.
Одного вечора Яромир зауважив це:
— Мамо… Ти сьогодні сміялася.
Вона здивувалася:
— Справді?
— Так. — Він уважно дивився на неї. — Ти давно так не сміялася.
Вона задумалася. Він мав рацію. Після смерті Гліба її життя стало тихим і обережним. Вона навчилася не відчувати надто багато. Але тут, серед сосен, щось змінювалося.
Робота йшла повільно, але впевнено. Основа будинку вже була готова. За кілька днів почали піднімати стіни. Вітер на озері іноді посилювався, і тоді сосни починали гудіти, як величезний орган. Але будинок стояв.
Яромир одного разу сказав:
— Він буде міцніший за старий.
Варвара подивилася на споруду. Вона була простою, неідеальною, але в ній уже відчувалася сила. Вона зрозуміла одну важливу річ. Цей будинок зводився не лише з колод. Він будувався з їхнього терпіння, з їхнього впертості, з пам’яті.
Того вечора вони сиділи біля багаття. Небо було чисте, і зірки відбивалися у воді озера. Варвара раптом сказала:
— Знаєш, твій прадід був упертою людиною.
Яромир усміхнувся:
— Як ти?
Вона розсміялася:
— Можливо.
Але саме в ту мить вітер раптово посилився. Сосни зашуміли. Десь у далечині тріснула гілка. Варвара підняла голову. Небо швидко темніло. На горизонті збиралися тяжкі хмари. Вона відчула знайоме передчуття. Те саме, що з’являлося перед сильною бурею. Іноді природа нагадує людині просту річ: вона завжди сильніша. І Варвара раптом зрозуміла, що їхній новий будинок скоро випробують справжньою північною бурею. Але чи витримає їхній будинок і їхнє нове життя це випробування?
Буря обрушилася на острів швидко й важко. Темні хмари закрили зорі, і повітря наповнилося тривожним гулом вітру. Спочатку Варвара почула його десь далеко над озером. Глухий, низький звук. Ніби сама вода почала рухатися. Вона прокинулася майже миттєво. Стара хата тихо скрипіла, ніби попереджала. Через щілини в стінах уже проникав холодний вітер.
Варвара підійшла до вікна. Озеро зникло. Там, де ще ввечері відбивалися зорі, тепер бушувала чорна вода. Хвилі піднімалися і здіймалися об камені острова. Вона тихо видихнула. Почалося.
Яромир прокинувся від чергового удару в стіни.
— Мамо!
— Буря.
Він підійшов до вікна і притиснувся до скла. Вітер ставав сильнішим. Сосни на острові гнулися так низько, що їхні верхівки майже торкалися землі. Варвара відчула знайоме відчуття. На війні вона не раз чула цей звук. Звук наступної сили, яку неможливо зупинити. Вона знала, що зараз станеться.
— Нам треба перевірити будинок, — сказала вона.
Вони накинули куртки і вийшли надвір. Дощ бив по обличчю одразу. Холодні краплі були майже крижаними. Недобудований будинок стояв недалеко від старої хати. Його стіни вже були підняті, але дах лишався незавершеним. Вітер вдарив у балки, і дерев’яний каркас простогнав.
— Тримається, — сказала Варвара.
Але в ту мить пролунало гучне тріскотіння. Спочатку вона подумала, що це грім, але звук був ближче. Набагато ближче. Вони обернулися одночасно. Висока береза, що стояла на краю галявини, поволі нахилялася. Її корені виривалися з землі.
— Яромир, назад!
Але було пізно. Дерево впало з грохотом. Гігантський стовбур вдарив прямо в недобудований дах. Балки тріснули. Одна зі стін перекосилася. Частина конструкції обвалилася на землю. Варвара застигла. Вітер продовжував вити. Дощ стікав по її обличчю. Вона дивилася на розбитий будинок і відчувала, як у ній піднімається важка втома. Тиждень роботи. Нескінченні години рубки. Усі зусилля розбиті одним ударом.
Яромир підійшов ближче:
