Старий подивився у вікно на темніючий ліс.
— Бо деякі місця не можна продавати.
Перед тим як вони пішли, він дістав з шухляди маленький предмет. Старий бронзовий ключ, потемнілий від часу.
— Він лишив його тут багато років тому, — сказав старий. — Казав, що колись за ним прийдуть.
Він простягнув ключ Варварі.
— Схоже, ви й є та людина.
Варвара довго дивилася на ключ. Він був важкий і дивно холодний. Коли вони вийшли на вулицю, повітря вже було зовсім темне і тихе. Яромир ішов поряд.
— Мамо…
— Так?
— Як думаєш? — Він подивився на неї з тим особливим виразом, який буває в дітей перед початком великої пригоди. — Що там, на тому острові?
Варвара подивилася на дорогу, що вела в темний ліс. І раптом відчула дивне передчуття, ніби їх чекають, або ніби минуле щойно відчинило двері. Але що саме залишив на острові Артемій Ковров і чому він був упевнений, що колись хтось повернеться за тим ключем?
Озеро зустріло їх холодним вітром і сірим небом. До ранку дорога закінчилася біля маленького дерев’яного причалу, ніби вирослого прямо з кам’янистого берега. Озеро лежало перед ними широке і мовчазне. Його вода здавалася майже чорною під тяжкими хмарами. Варвара вийшла з машини і на мить зупинилася. Повітря тут було іншим: холоднішим, чистішим. У ньому пахло сирою сосновою корою, водою й далеким снігом.
Яромир одразу підбіг до краю причалу.
— Мамо, дивись!
Він указував на темне пляма посеред озера. Острів. Він був більший, ніж Варвара очікувала. Невеликий пагорб, вкритий густими соснами й березами, піднімався прямо з води. Над деревами визирав дах старого будинку. Того самого будинку.
У причалу була прив’язана човен. Стара дерев’яна човен із потемнілими бортами. Вона виглядала міцною, але дуже старою. На носі ще можна було розгледіти вирізану букву «К». Варвара дістала бронзовий ключ, який дав їм Єфим Данилович. Поруч із причалом був прикріплений маленький металевий замок, що тримав човен на ланцюгу. Ключ увійшов у нього легко. Замок відчинився майже без спротиву.
Яромир подивився на неї з захопленням:
— Він справді чекав на нас?
Варвара нічого не відповіла. Вона просто відв’язала човен.
Вони пливли мовчки. Весла тихо розрізали воду. Озеро було спокійним, але його тиша здавалася глибокою й прадавньою. Час від часу над водою пролітали птахи, і їхні крики звучали особливо голосно. З кожною хвилиною острів ставав ближчим. Яромир не міг всидіти на місці.
— А там є стежки?
— Може, є.
— А якщо там ведмеді?
— Тоді ти будеш першим, хто їх побачить.
Він засміявся.
Але Варвара відчувала дивне напруження. Це не був страх. Скоріше відчуття, що вона підпливає до місця, яке давно зберігає чиєсь пам’ять. Коли човен торкнувся берега, вода тихо вдарилася об камені. Острів зустрів їх запахом моху й хвої. Земля під ногами була м’якою. Між каменями ріс густий зелений мох, а берези нахилилися до води, ніби слухаючи її подих. Яромир першим ступив на берег.
— Ми вдома! — сказав він урочисто.
Слово прозвучало несподівано. «Дім». Варвара підняла погляд. Будинок справді стояв майже в центрі острова. Дерев’яна хата була старою, але ще трималася. Дах трохи просів, а стіни потемніли від часу. Ґанок заріс травою. Та в його обриса́х була якась уперта стійкість, ніби він відмовлявся падати.
Варвара повільно піднялася по скрипучих сходах. Двері виявилися незаперті. Вона штовхнула їх. Петлі тихо простонали. Всередині було темно й холодно, але не знесено. Сторінка була маленькою. У центрі стояв стіл. Поруч — стара піч. На стіні висіла лампа. Усе було вкрито тонким шаром пилюки, але речі стояли акуратно. Каструлі висіли на гачках. Інструменти лежали на полиці. Хтось колись жив тут дуже ретельно.
Яромир одразу почав оглядати хату.
— Мамо, тут є драбина!
У кутку кімнати була вузька дерев’яна драбина, що вела на горище. Варвара піднялася слідом. Горищі було заповнене старим запахом дерева й пилюки. Через маленьке віконце пробивався сірий світло. Там лежали сітки, старі ящики, риболовні снасті й кілька коробок. Яромир уже рився в одній із них.
— Дивись! — Він підняв фотографію.
Варвара взяла її. На знімку був чоловік. Високий, широкоплечий, із густою темною бородою й суворими очима. Його обличчя було грубим, ніби вирізьблене в камені вітрами північних озер. Це був Артемій Ковров. Поруч із ним стояв хлопчик років шести. І Варвара відчула, як її серце стиснулося. Хлопчик був майже точною копією Гліба. Ті ж очі, та сама форма обличчя.
Вона провела пальцем по фотографії:
— Значить, він усе-таки приїжджав сюди, — тихо сказала вона.
Яромир нахилився ближче:
