«Вона дізналася про розслідування від сусідки. Принесла мені чай з печивом. Катюшо, серце вже погано працює, а в голові туман. Я не встигну дочекатися тебе, але ти будеш вільна. Пробач мені. Твій тато».
Василь Миколайович сидів поруч і тихо плакав.
— Хороша була людина твій батько. Останні місяці зовсім погано виглядав, а все копав, шукав правду. Казав: «Не дам доньці в тюрмі гнити за чужі гріхи».
Катя склала документи назад у теку. Руки тремтіли від люті й горя. Батька вбили. Вбили за те, що він намагався довести її невинність. А вона п’ять років сиділа в камері, думаючи, що він просто помер від хвороби.
Уранці Катя вирушила до районного відділку поліції. Будівля виглядала так само понуро, як і п’ять років тому: облуплена фарба, каламутні шибки, вічна черга з місцевих жителів зі скаргами. У черговій частині її зустрів дільничний Громов — огрядний чоловік з червоним обличчям і презирливою посмішкою.
— Ну ось, з’явилася наша знаменитість, — сказав він, навіть не підводячи очей від паперів. — Знову ти, Соколова? Мало відсиділа? Тепер на свекруху наговорюєш?
Катя поклала на стіл теку з документами:
— Подивіться, будь ласка. Тут докази того, що мене підставили, і що мого батька вбили.
Громов пирхнув і навіть не доторкнувся до теки.
— Не було ніякого вбивства. Старий своєю смертю помер. Від серця. А ти тепер казки вигадуєш, щоб виправдатися? Забирайся звідси, поки за наклеп не взяли.
— Але тут банківські виписки, свідчення свідка, — почала Катя.
— Та хоч що в тебе там! — перебив дільничний і грубо виштовхав її за двері. — Справа твоя закрита, вирок набув чинності. А якщо ще раз прийдеш із цією маячнею — сама знаєш, що буде.
У черзі сиділи сусіди з села. Вони перешіптувалися, показували на неї пальцем.
— Злодійка повернулася, — чула Катя уривки розмов. — Дітей обікрала, а тепер ще й на людей наговорює.
Тим часом Тамара Федорівна скликала сусідок на кухню в батьківському домі. На столі красувався новий чайний сервіз — дорогий, із золотою облямівкою. Свекруха розливала чай і з виглядом мучениці розповідала про свої страждання.
— Бачили, що коїться? Катька повернулася з колонії. Тепер на мене наговорює, що я вчителя вбила. Зовсім там озвіріла, видно. Треба дільничного просити, щоб вигнав її з села, а то заріже когось спросоння.
Сусідки хитали головами й прицмокували язиками.
— Завжди казали: яблуко від яблуні недалеко падає. Мати в неї теж дивна була, пам’ятаєте? Тиха така, а очі бігають.
— Саме так, — підхопила Тамара Федорівна, — спадкове це. Спочатку крадіжка, тепер і вбивством погрожує. Боюся я її, дівчата. П’ять років у колонії, там усякому навчать.
Наступного дня Катя поїхала до районного центру, в прокуратуру. Можливо, там її вислухають. У приймальні сиділа молода секретарка, яка ліниво гортала журнал мод.
— Ви на прийом записані? — запитала вона, не відриваючи очей від картинки.
— Ні, але в мене термінова справа. Вбивство, — сказала Катя.
Секретарка нарешті підняла голову:
— Вбивство? А ви хто така?
Катя назвала своє ім’я, і обличчя дівчини змінилося.
— А, це ви, та сама злодійка з фонду… Тоді тільки через два тижні. Скаргу в письмовому вигляді залиште.
Катя тремтячою рукою написала заяву, докладно виклавши всі факти. Секретарка взяла папір, але відразу ж зняла слухавку й почала з кимось шепотітися. Через кілька хвилин вона поклала слухавку й холодно сказала:
— Вас попросили покинути будівлю. Ваша справа закрита, перегляду не підлягає. Якщо будете докучати, притягнуть за наклеп.
Катя ночувала в старій лазні на краю села. Тільки глуха баба Марфа погодилася її прихистити. Решта сусідів боялися або просто не хотіли зв’язуватися зі злочинницею. Лазня була холодна, сира, але це був дах над головою.
Близько опівночі у двір в’їхав новий позашляховик. Катя впізнала звук мотора — це був Андрій. Колишній чоловік зайшов у лазню без стуку, схопив її за плечі й струснув.
— Чуєш, Катько, досить бруд на матір лити! Батько твій з глузду з’їхав перед смертю, ніс усяку маячню. Ці папірці твої — ніщо. Ще раз писнеш — повернешся в колонію, але вже не вийдеш. Зрозуміло?
Коментування закрито.