Свекруха виглядала ситою і задоволеною. Волосся свіжопофарбоване, на руках золоті каблучки. За її спиною маячив Андрій. Колишній чоловік відводив очі й переминався з ноги на ногу.
— Ну ось, з’явилася, — сказала Тамара Федорівна з презирством. — А ми вже думали, тебе там прикінчили. Даремно, значить, сподівалися.
Катя зупинилася біля хвіртки. Руки тремтіли, але голос пролунав рівно:
— Доброго дня, Тамаро Федорівно. Де батько?
— Так помер він рік тому, — відповіла свекруха, і в її голосі почулася зловтіха. — Інсульт стався. Кликав тебе перед смертю, все кликав. Але навіщо йому злочинниця? Зганьбила сім’ю, дітей обікрала. І ще з’являєшся.
Слова вдарили болючіше, ніж ляпас. Катя схопилася за хвіртку, щоб не впасти. Батько мертвий. Єдина людина, яка вірила в її невинність, пішла, так і не дочекавшись її повернення.
— Дім тепер наш, — продовжувала Тамара Федорівна. — Федір Петрович заповів його Андрію за турботу в останні роки. А ти забирайся звідси, злодійко, дітей обібрала. Тепер на вулиці здохнеш, як собака.
Двері зачинилися з таким гуркотом, що затремтіли шибки. Андрій промайнув у вікні й одразу зник. Сусіди виглядали з-за парканів, перешіптувалися, але ніхто не підійшов.
Катя стояла біля рідного дому, який більше не був рідним. У голові дзвеніла порожнеча. Батько помер, дім чужий, гроші скінчилися. І нікуди йти в цьому світі, де всі вважають її злочинницею. Ноги самі понесли її на цвинтар. Можливо там, біля батькової могили, вона зрозуміє, що робити далі. Або просто ляже поруч, не в силах більше боротися.
Сільський цвинтар розташовувався за околицею на пологому пагорбі. Катя ходила між могил, читала імена на похилених хрестах і пам’ятниках. Шукала свіжий горбок, де мав спочивати Федір Петрович Соколов — учитель історії, чесна людина, яка повірила доньці.
— Могилу не шукай, її тут немає, — пролунав голос за спиною.
Катя обернулася. До неї наближався Василь Миколайович, сторож цвинтаря. Старий був одним з учнів батька, Катя пам’ятала його ще хлопчиськом. Тепер Василь Миколайович сам постарів, згорбився. Але очі залишилися добрими.
— Як це немає? — не зрозуміла Катя. — Тамара Федорівна сказала, що батько помер рік тому.
— Помер, помер, — кивнув сторож. — Тільки ховали його не тут. Федір Петрович перед смертю приходив до мене, велів тобі дещо віддати. Казав: «Якщо донька повернеться, передай обов’язково». Рік уже чекаю.
Василь Миколайович повів її до сторожки, маленького будиночка біля входу на цвинтар. Усередині пахло старістю та ліками. Сторож порився в скрині й дістав пакунок, загорнутий у старий рушник.
— Ось, тримай, — сказав він, і голос його тремтів. — Останні місяці батько твій на самій картоплі жив, усі гроші на щось витрачав. Змарнів страшенно. А все казав: «Доведу, що донька невинна, навіть якщо помру». Хороша була людина, чесна. Таких більше не роблять.
Катя взяла пакунок тремтячими руками. Рушник був знайомим, маминим, з вишитими незабудками. Розгорнула обережно, ніби боялася, що вміст розсиплеться прахом. А всередині лежали документи: нотаріально завірений заповіт на її ім’я, тека з банківськими роздруківками, фотографії якихось людей, свідчення, написані кострубатим почерком. І лист — кілька аркушів, списаних знайомим батьківським почерком.
— Що це? — прошепотіла Катя.
— Не знаю, — відповів Василь Миколайович. — Не читав, не моя справа. Тільки сказав батько: «Це доведе твою невинність». І ще просив: якщо з тобою щось трапиться, є копії в іншому місці. Подбав про все.
Катя відкрила лист. Перші рядки змусили її серце битися частіше.
«Катюшо, моя люба доню. Якщо ти читаєш цей лист, значить, мене вже немає. Але я встиг. Я знайшов тих, хто тебе підставив».
Катя перечитувала батьків лист втретє, і кожне слово різало серце гостріше за ніж. Директорка фонду Людмила Борисівна виявилася двоюрідною сестрою Тамари Федорівни. Вони разом вкрали два мільйони гривень, підставивши Катю, а Андрій знав про все й отримав свою частку. На ці гроші він купив квартиру в місті та відкрив автосервіс.
У теці лежали банківські роздруківки, які батько отримав через знайомого програміста. Гроші з фонду справді пішли на той рахунок, який Катя вказала в платіжках за вказівкою директорки. Але через два дні їх переказали далі, на рахунок, оформлений на підставну особу. Батько знайшов цю людину — безхатька, якому за пляшку горілки оформили паспорт і банківську картку.
Останні рядки листа змусили Катю похолонути:
Коментування закрито.