«Боже, — вражено прошепотів Сергій, — чого ти від мене хочеш, Морозов?». Арктас тихо гавкнув, ніби по-своєму відповідаючи: «Скоро ти сам усе дізнаєшся». Наступного ранку приніс абсолютну, дзвінку тишу.
Вона була такою густою, що весь гірський ліс ніби враз затамував подих. Сніг ішов цілу довгу ніч, надійно вкривши землю товстим, осліпливо білим покривалом. Коли Сергій вийшов з душної ізби на крильце, повітря було неймовірно свіже й гостро пахло хвоєю та легким морозом.
Арктас бадьоро крокував поруч — насторожений, але зовні цілком спокійний. Його пухнастий хвіст плавно рухався з боку в бік, залишаючи гарний слід у іністому морозному повітрі. Сергій задумливо подивився на свіжу могилу Барса — невеликий горбок землі під старим деревом.
Сніг ще не встиг повністю сховати її обриси, а важкі гілки низько звисали над тим місцем, ніби пильнували вічний сон павшого пса. «Морозов дуже просив поховати по-людськи свого друга», — тихо міркував Сергій. «А чи просив він про щось ще?».
Його не залишала та дивна надпис: «Поховайте те, що від мене залишилось». Це послання було занадто дивним, занадто моторошно незавершеним. Сергій повільно присів біля стовбура дерева і задумливо провів загрубілою рукою по товстій корі.
Вона була дуже шорстка й глибоко борозниста — цьому могутньому дереву, мабуть, було значно більше ста років. Арктас, спокійно стоявши поруч, раптом гучно фыркнув. Він глибоко вчинив носом у сніг і став несподівано люто гребти його сильними передніми лапами.
«Що там таке?» — здивовано спитав Сергій, але захоплений пес навіть не думав відступати. Під товстим шаром снігу ховалася земля — на диво пухка й дивно м’яка для цієї пори року. Сергій важко зітхнув і взявся за лопату, що досі стояла, пригорнута до стовбура.
Він став енергійно копати. Спочатку рухи були повільні, потім він пришвидшив темп. Через кілька хвилин гостре лезо лопати з різким звоном вдарилося об схований метал. Цей дзвін голоско рознісся серед мовчазних засніжених дерев.
Це виявився невеликий металевий ящик, майже квадратний, сильно вкритий ржавчиною, але все ще міцно закритий. На його верхній кришці виднілися глибокі подряпини, ніби хтось відчайдушно намагався відкрити його в великій поспіху, але так і не зміг. Сергій з працею підняв його на поверхню.
Він відчув раптовий, пронизливий холод, що виходив від знахідки. Ніби цей старий ящик зберігав у собі не лише холодний метал, а й щось набагато древніше й важливіше. Він швидко повернувся в ізбу, сів за кривий стіл і надзвичайно обережно відкрив заржавілий замок ножем.
Всередині акуратно лежав паперовий конверт, щільно запечатаний червоним сургучем. Поруч була тонка дерев’яна табличка, на якій вицвілим вугіллям чітко написано: «Якщо ти це знайшов, не смій відвертатися». «Те, що тут надійно закопано — це не смерть, це мій обов’язок».
Сергій міцно стиснув у руці дерев’яну табличку. Обов’язок? Про який саме обов’язок ідеться? Він обережно зламав сургуч і розкрив старий конверт. Лист виявився довгим, але написаним твердою, дивно впевненою рукою.
Це була рука людини, яка точно знала, що пише, можливо, свої останні слова в цьому житті. Павло Морозов відверто писав про те, як, повернувшись з війни, відчайдушно намагався сховатися в глушині від своїх жахливих нічних кошмарів. Але промерзла земля все одно постійно дзвеніла йому в вухах.
Він власноруч збудував цю відокремлену ізбу, щоб спробувати почати абсолютно нове життя. Але похмурі спогади безжально переслідували його навіть у абсолютній тиші гірських лісів. Вірний пес Барс був єдиною істотою, що якось утримувала його в суворій реальності.
Та найголовніше — Павло випадково згадував ще одне таємне місце, яке він надійно сховав значно глибше в лісовій гущавині. «Там, де чиста вода народжується прямо з холодного каменю». Сергій вдумливо перечитав цей загадковий рядок кілька разів.
«Родовище?» — задумливо прошепотів він у тишу кімнати. «Чи, може, горний струмок?». Арктас раптово підвівся, підійшов до вхідних дверей і тихо гавкнув, ніби зовсім підтверджуючи здогад господаря.
Розумний пес пильно дивився в бік густого білуватого туману, що низько стелився між стовбурами дерев. «Добре, веди мене», — рішуче сказав Сергій. Оточуючий ліс ставав все густішим і помітно зловіснішим.
Сніг падав на землю дуже м’яко й майже беззвучно. Арктас ішов уперед на диво впевнено, ніби чітко слідував невидимому запаху, що відчував тільки його тонкий ніс. Сергій вперто йшов позаду, відчуваючи, як колючий холод поступово пробирається під теплу куртку, але він навіть не думав зупинятися.
Після довгого й виснажливого шляху пес нарешті вивів його до вузького, глибокого ущелини. Там високі скелі сходилися майже вплотну одна до одної. Прямо між ними клубочився й димів дуже тонкий, майже прозорий туман.
Його створював зовсім невеликий, але швидкий гірський струмок, хоч і майже повністю прихований під кіркою льоду. «Де вода народжується з каменю…» — тихо повторив Сергій слова з листа. Арктас обережно обійшов відвісну кам’янисту стіну, уважно понюхав замерзлий мох і раптом став активно шкребти лапами.
Верхній шар слежавшого снігу й сухого лишайнику швидко відскочив убік. Під ним несподівано з’явився важкий кам’яний люк. Він був настільки майстерно замаскований під навколишній рельєф, що без допомоги собаки Сергій ніколи б його не помітив.
Кришка таємного люка виявилася неймовірно важкою. Вони вдвох, сильний чоловік і міцний пес, зрушили її й відкрили тільки з другої спроби. З відкритого отвору одразу пахнуло могильно холодом, сухою деревною трухою та задушливим вологим глиняним повітрям.
«Спускаємося», — коротко скомандував Сергій. Кам’яні сходи всередині були дуже нерівними, явно вирубленими вручну з великим зусиллям. Далеко внизу відкривалась доволі невелика, повністю кам’яна кімната.
На грубому дерев’яному столі стояли дуже акуратно, у строгому порядку, різні інструменти. Стара ножівка, поржавілий рубанок, якісь ретельно згорнуті креслення. Це була таємна майстерня Павла — те саме місце, куди він ходив, щоб працею втримувати свої руйнівні думки в узді.
На нерівній кам’яній стіні були акуратно приколені його старі особисті нотатки. Там висіли олівцеві начерки Барса, докладні схеми пристрою ізби і довгий список будівельних матеріалів, яких він так і не встиг зібрати. Там же лежали кілька вирваних сторінок з його щоденника.
Сергій підійшов і обережно підняв одну з них. «Коли нічна темрява стає надто важкою й удушливою, я приходжу саме сюди. Працювати — значить продовжувати жити. Але липкий страх усе одно не відступає, наче прикріплена тінь»…
