Харчувався виключно тим, що сам приносив із продуктового магазину в запечатаних заводських упаковках. Марина й далі сиділа у своєму кутку з телефоном. Але тепер у її поглядах читалася не просто звична нудьга, а напружене очікування розв’язки.
Кінець цієї локальної облоги настав після обіду. Я перебував у вітальні, бездумно перебираючи старі альбоми з фотографіями Жені, коли у хвіртку наполегливо подзвонили. На порозі стояли двоє чоловіків кремезної статури.
На них були накинуті бездоганно чисті білі халати. У руках старший із незваних гостей стискав потертий медичний портфель. Світлана, наче тільки й чекала цього дзвінка, миттєво вислизнула з кухні до передпокою.
Невістка з трагічним надривом у голосі взялася розповідати візитерам завчену легенду, запрошуючи їх увійти. Вона заявила, що безмежно вдячна районній комісії з оцінки дієздатності за візит. Усередині мене закипала глуха, обпікаюча ненависть до цієї брехливої театральності.
Зовні я зберігав абсолютний спокій. Підвівшись із крісла, я підійшов до дверей вітальні й уважно подивився на прибулих спеціалістів. Вони невпевнено простягнули мені червоні посвідчення.
Документи виглядали солідно, з гербовими печатками й підписами. Будь-яка звичайна людина мого віку давно б упала в паніку, тим самим блискуче підтверджуючи вигаданий діагноз. Але я тридцять років пропрацював у системі, де фальшивки розпізнаються не очима, а якимось глибинним чуттям.
Я не поспішаючи надягнув окуляри й почав вивчати надані папери. Ці бланки були надто новими, картон іще пах типографією. Чорнило на печатках виглядало занадто яскравим і чітким, без тієї характерної нерівності, яка завжди залишається від старого штампа.
Ба більше, справжні лікарі швидкої допомоги завжди дивляться просто на пацієнта, оцінюючи його стан із перших секунд. Ці ж двоє ховали очі, їхні погляди блукали по дорогих меблях. Вони прийшли не лікувати й не оцінювати здоров’я, а прицінюватися до майбутньої власності свого наймача Антона.
Вказавши рукою на шкіряний диван, я спокійним, холодним тоном запропонував їм пройти до кімнати й сісти. Чоловіки невпевнено перезирнулися, але підкорилися. Я опустився в крісло навпроти, склав руки на колінах і почав свій допит.
Спершу я рівним голосом попросив показати мені постанову суду, яка уповноважувала б комісію входити до приватного будинку. Світлана нервово ковтнула, переминаючись із ноги на ногу біля дверного одвірка. Бачачи розгубленість на обличчях візитерів, я продовжив ставити запитання.
Я попросив надати державну ліцензію того медичного закладу, від імені якого вони діють. Це було потрібно, щоб я міг просто при них перевірити її номер через офіційний реєстр. Старший із чоловіків спробував зімітувати професійне обурення й почав квапливо бурмотіти завчені фрази про медичні нормативи.
Я не дозволив йому закінчити брехливу думку, різко перебивши холодним, сталевим тоном слідчого. Я наказав їм негайно покинути мій дім, якщо в них немає справжніх документів, і нагадав, що тридцять років займався саме такими питаннями. Магія білих халатів розвіялася в одну мить.
Усвідомивши, що перед ними сидить професійний юрист, який легко може викликати поліцію просто зараз, псевдолікарі позадкували до виходу. Вони покинули передпокій так швидко й незграбно, наче за ними гналася зграя псів. Двері грюкнули, залишивши нас зі Світланою вдвох у гнітючій тиші коридору.
Обличчя невістки спотворилося до невпізнання. На ньому ніби щось із тріском зламалося, а маска скорботної доглядальниці дала глибоку тріщину. Вона важко дихала, стоячи біля дзеркала й оголивши хижу розгубленість людини, позбавленої здобичі.
Я не сказав їй жодного слова докору. Просто розвернувся й пішов назад до вітальні. Там, над масивним кам’яним каміном, висів старовинний дерев’яний годинник із боєм.
Це був звичайний предмет інтер’єру, на який ніхто в домі давно не звертав пильної уваги. Я підвів очі й подивився на різьблений циферблат. Рівно тиждень тому, поки Світлана спала, я обережно вмонтував під дубовий корпус крихітну сучасну відеокамеру з мікрофоном.
Пристрій був надійно підключений до домашньої мережі. У цю саму мить все, що відбувалося в кімнаті, вже було збережене в хмарному сховищі на захищеному сервері адвоката Гаврилова. Злочинці навіть не здогадувалися, що самі сплели міцну петлю на своїй шиї, переступивши поріг мого дому.
Стоячи посеред порожньої кімнати, я вслухався в глухе цокання. Відчуття було таке, ніби я повернувся на три десятиліття назад у свій старий робочий кабінет з облупленими стінами. Я дивився на циферблат і думав про те, як гірко й парадоксально влаштоване людське життя.
Доказова база була зібрана в повному обсязі. Фундамент обвинувачення залито бетоном. Настав час завдати фінального, нищівного удару по тих, хто відібрав у мене найдорожче.
Випивши на кухні склянку міцного чаю з власного термоса, щоб зайвий раз не торкатися посуду Світлани, я вийшов із дому. Мій шлях лежав до будівлі міської прокуратури. Це було те саме місце, де я залишив найкращу половину свого життя.
Олександр Архипов, досвідчений слідчий з очима людини, яка бачила найнепривабливіший виворіт цього світу, чекав на мене у своєму тісному кабінеті. Папка лягла на потертий стіл із глухим, остаточним стуком. Архипов не ставив порожніх запитань, а просто мовчки ввімкнув робочий комп’ютер.
Майже цілу годину в кабінеті лунали тільки короткі клацання мишки та сухий шелест перегортаних сторінок. Слідчий уважно переглянув передсмертне відео Жені, кілька разів переслухав глухі голоси з кухонного аудіозапису. Потім його пальці обережно відкрили лабораторний зошит Світлани.
Він читав сторінку за сторінкою, вбираючи кожну задокументовану дозу отрути. Довго й похмуро розглядав крізь прозорий матеріал пакета скляні флакони, вивчаючи медичну наліпку з моїм ім’ям. Ознайомився з матеріалами приватного сищика Мішина, пробіг очима заяви директора банку й прослухав цифровий запис моєї розмови із сусідкою…
