— Не очікувала більше зустріти тебе сьогодні, — промовила вона, намагаючись позбутися плям за допомогою паперових серветок. Тонкий папір швидко розмокав, лише розмазуючи липку рідину по дорогому драпу.
Заняття це було марне, тому Валя, вибачившись, пішла в туалет, прихопивши сумочку. Їй відчайдушно був потрібен перепочинок, хоча б пара хвилин на самоті, щоб заспокоїти розхитані нерви.
При цьому про телефон, що лежав на столику, вона і не згадала. Апарат залишився лежати екраном догори, являючи собою справжню бомбу уповільненої дії.
Хвилин через десять, привівши до відносного ладу як пальто, так і свої думки, Валя повернулася. І… не впізнала Олега, який немов постарів на десяток років за ці короткі миті.
Він сидів за столиком блідий, із тремтячими губами й тримав у руках її телефон, що надривався мелодійним рингтоном, який був поставлений на вхідні від доньки. Звуки веселої дитячої пісеньки здавалися зараз оглушливим набатом, що руйнує крихку тишу кафе.
На екрані світилося відмінної якості фото усміхненої Полінки. Схожість дівчинки з чоловіком, що тримав телефон, була настільки разючою, що не залишала жодних сумнівів у їхній спорідненості.
Валентина вихопила апарат із рук колишнього чоловіка, спробувала відключити виклик, що їй ніяк не вдавалося. Екран зрадливо не реагував на дотики вологих, крижаних пальців жінки.
Руки теж затремтіли гидким дрібним тремтінням. Абияк впоравшись із сенсором, вона приречено опустилася навпроти Олега, готуючись до найскладнішої розмови у своєму житті.
— Донька, у мене є донька? Чи то запитавши, чи то стверджуючи очевидне, промовив він охриплим голосом, що зірвався.
— Як ти могла, як могла приховати від мене це? В його очах хлюпала така безодня болю і відчаю, що Валі стало фізично нестерпно на нього дивитися.
Вона мовчала, оскільки зовсім не була готова до подібної розмови. Усі заготовлені роками виправдання разом випарувалися з голови, залишивши лише дзвінку, важку порожнечу…
