Клацання пролунало глухо. Замок піддався. Олексій затримав подих і підняв кришку. Вона відкрилася важко, з опором, немов усередині все ще трималася за темряву.
Під кришкою виявилася тканина, щільна, складена шарами. Колись вона була світлою, можливо брезентовою. Тепер — потемніла, просочена часом, але ціла. Він не заглядав усередину відразу. Кілька секунд Олексій просто дивився на відкриту кришку, відчуваючи дивну тишу навколо. Навіть ліс ніби завмер. Ні вітру, ні голосів. Тільки його власне дихання.
Він обережно відігнув тканину. Те, що лежало всередині, не блиснуло. Не привернуло погляд цінністю. Це не було скарбом. Олексій зрозумів це миттєво, і від цього стало важче. Він ще не знав деталей, але вже знав суть. Ящик зберігав не речі, він зберігав сліди. І саме тому його ховали так глибоко, довіривши корінню і землі те, що люди не хотіли бачити.
Олексій повільно випрямився, не закриваючи кришку. Він зробив свій вибір. Кришка ящика залишалася відкритою, і холодне повітря лісу повільно проникало всередину, немов перевіряючи, чи можна випустити назовні те, що так довго було замкнене.
Олексій не заглядав відразу. Він стояв, спершись долонями об коліна, даючи собі кілька секунд. За роки служби він навчився однієї речі: найважчі знахідки вимагають не сили, а готовності. Якщо відкрити занадто швидко, можна не витримати.
Він відігнув щільну тканину обережно, шар за шаром. Всередині не було блиску, ні золота, ні грошей, ні зброї. Спочатку здалися папери, акуратно складені, перев’язані вицвілою мотузкою. Краї аркушів пожовкли, місцями розсипалися при торканні, але текст ще читався. Чорнило зблідло, проте почерк залишався чітким, упевненим, як у людини, яка писала, не сумніваючись у необхідності цих слів.
Олексій взяв перший аркуш. Прізвища, імена, дати. Деякі повторювалися, інші з’являлися один раз і зникали. Поруч короткі позначки, іноді цифри, іноді дивні символи, несхожі на офіційні позначення. Це були не звіти і не накази, швидше записи для пам’яті, для того, хто знав контекст.
Під паперами лежали особисті речі. Потертий шкіряний гаманець, висохлий і твердий, як кора. Всередині уривок фотографії. Обличчя майже стерлися, але Олексій все одно розрізнив силуети людей, що стоять пліч-о-пліч. Вони не позували, вони просто були разом. Металева запальничка з вм’ятиною на боці. Годинник без ремінця, стрілки застигли на одному і тому ж часі. Невеликий медальйон, порожній усередині.
Це не були випадкові предмети. Кожен із них колись належав комусь конкретному. Олексій відчув, як усередині щось стиснулося. Він бачив подібне раніше, в місцях, де залишалися тільки речі, а люди зникали без пояснень. Такі предмети завжди говорили голосніше за будь-які слова.
Він продовжив. Наступний шар був важчим для сприйняття. Деформований дріт, зігнутий у петлі. Старі наручники, масивні, іржаві, явно не сучасні. Металеві скоби і кріплення, сліди багаторазового напруження. Це вже не залишало простору для сумнівів. Тут не зберігали спогади. Тут приховували сліди утримання.
До ящика підійшов Ілля. Молодий робітник виглядав блідим, губи його тремтіли. Він був високим, худим, із ще дитячим виразом обличчя, яке тепер стрімко втрачало наївність. Він зазирнув усередину і тут же відвів погляд.
— Це поліція? — тихо запитав він.
Олексій похитав головою.
— Це правда, — відповів він. — А з нею вже потім разберуться.
Ілля ковтнув слину і зробив крок назад. Він не був боягузом, але світ, у якому він працював, щойно став складнішим, ніж він очікував.
Олексій повернувся до вмісту. Під металевими предметами він знайшов пластину, невелику, овальну, з вигравіруваним номером. Не військовий жетон, не тюремний. Щось проміжне, зроблене на замовлення. Він перевернув її і побачив символ. Той самий знак був накреслений на одному з аркушів, потім на краї металевої скоби і ще раз на внутрішній стороні кришки ящика, майже стертій…
