Символ повторювався. Це було не випадкове клеймо. Це був маркер. Олексій акуратно розклав предмети на розчищеній ділянці землі. Він діяв методично, майже ритуально. Папери — окремо. Особисті речі — окремо. Метал — окремо. У міру того як картина ставала яснішою, всередині нього зникав останній слід сумніву.
Це не схованка. Це архів. Архів людей, яких не шукали. Архів доль, викреслених без записів. Він знову взяв папери і почав читати уважніше. Імена складалися в ланцюжки. Дати збігалися з роками, про які в місцевих розмовах згадували пошепки. Деякі прізвища були йому знайомі, він чув їх від старих мисливців в інших районах, як уривки чуток: зник, не повернувся, пішов і не вийшов на зв’язок. Все це сходилося тут.
Олексій відчув глуху лють. Не ярість, а холодне стійке почуття, яке з’являється, коли розумієш масштаб скоєного і усвідомлюєш, що воно було системним. Це не був поодинокий випадок, не спалах жорстокості. Це була практика.
Він подивився на ліс навколо. Дерева стояли спокійно, байдуже. Вони не приховували злочину, вони просто росли рік за роком, запечатуючи те, що їм нав’язали. Олексій зрозумів: якщо він зараз просто закриє ящик і піде, ліс зробить решту. Через кілька років коріння знову обів’є метал, ґрунт осяде, і правда зникне остаточно.
Він знову взяв пластину з номером. Тепер, придивившись, він помітив дрібну деталь, насічку, схожу на вказівку напрямку. Поруч із символом була крихітна стрілка і дві цифри. Він перевірив папери: такі ж позначки зустрічалися там знову і знову. Це був не фінал, це був покажчик.
«Тут є ще місце», — сказав Олексій вголос, сам дивуючись спокою свого голосу.
Сергій Платонов, що стояв осторонь, повільно кивнув. Він не питав, звідки Олексій це знає. Його обличчя виглядало постарілим за одну годину, плечі опустилися.
«Значить, це тільки початок», — промовив він.
Олексій акуратно склав речі назад у ящик, залишивши їх у тому порядку, в якому вони лежали. Він не закривав кришку повністю, лише прикрив тканиною, захищаючи від вологи та бруду. Тепер він знав головне. Це було не золото, не схованка злочинців у пошуках наживи. Це була доказова тиша, захована під корінням. І десь у цьому лісі був ще один пункт. Можливо, останній.
Передсвітанковий холод лежав над лісом, і туман тягнувся вздовж землі, ніби не хотів відпускати ніч. Олексій покинув табір тихо. Не крався. Просто рухався так, як звик за роки служби. Без зайвих звуків, без метушні. Небо ще не посвітлішало, але повітря вже змінювалося, наповнюючись ледь невловимою обіцянкою ранку.
Він не взяв із собою нічого зайвого, тільки рюкзак, ліхтар, ніж і телефон зі збереженими координатами. Це не було втечею. Це було рішення. Координати, знайдені в ящику, не вели до дороги, ні до старих ділянок, ні до відомих маршрутів мисливців. Точка лежала за межами зони вирубки, осторонь, куди бригади не заходили. Занадто круто, занадто тісно, занадто незручно для роботи…
