— Напевно, — шепнув Андрій. — Йому нікуди йти.
Саша кивнула, повернулася до печі. За вікном сніг валив усе сильніше. Вітер завивав у трубі. Андрій підійшов до вікна, глянув: мете. До ночі розіграється не на жарт. Добре, що встиг довезти Ігоря. А то замерз би там, у лісі. На смерть.
Андрій обернувся. Ігор справді заснув, голова схилилася набік, руки безвільно лежали на колінах. Дихав глибоко, рівно.
— Треба його на ліжко покласти, — прошепотів Андрій Саші.
Розбудив Ігоря обережно. Той розплющив очі, подивився нерозуміюче.
— Лягайте, — сказав Андрій, киваючи на своє ліжко. — Відпочиньте.
— Дякую.
Ігор насилу піднявся. Андрій допоміг йому дійти, лягти. Укрив ковдрою. Ігор заплющив очі і провалився в сон миттєво. Саша і Андрій сіли біля печі. Мовчали. Слухали, як мете за вікном, як дихає незнайомець на ліжку.
— Андрійку, а мама що скаже? — прошепотіла Саша.
— Не знаю, — Андрій знизав плечима. — Але по-іншому не можна було. Він же замерзав.
Саша кивнула. Притиснулася до брата. Вони сиділи, чекали. Мати має повернутися о дев’ятій. Ще чотири години. За вікном хуртовина розгулялася всерйоз. Сніг бив у шибки, вітер вив. А в хаті було тепло. Піч тріщала, чайник пихкав на плиті. І на ліжку спав незнайомець у дорогому костюмі. Врятований. Невідомий. Андрій дивився на нього і думав: хто ти? Звідки? І що буде далі? Відповідей не було. Тільки хуртовина за вікном і рівне дихання сплячого.
Годинник на стіні цокав настирливо, наче підганяв час. Андрій сидів на лаві біля печі, Саша притискалася до нього збоку, вткнувшись носом у його плече. Ігор спав на ліжку, дихаючи рівно і глибоко. За вікном хуртовина вщухла, залишилася тільки тиша, густа, зимова. Половина дев’ятої. Мати має повернутися за пів години.
Андрій гладив Сашу по голові машинально, думав про те, як пояснити. Що скаже мати, коли побачить незнайомого чоловіка на його ліжку? Чи не розсердиться? Але по-іншому не можна було. Людина замерзала. Хіба можна було покинути?
Ігор застогнав уві сні, повернувся набік. Андрій завмер, прислухаючись. Ні, спить.
— Андрійку, а він надовго у нас? — прошепотіла Саша, піднімаючи голову.
— Не знаю, Сашок, — відповів Андрій тихо. — Поки не одужає, напевно.
— А раптом він поганий? — Саша стиснула його руку.
— Не схожий на поганого, — Андрій знизав плечима. — Ось мама прийде, вона розумна. Вона скаже.
Саша кивнула, знову вткнулася в його плече. Сиділи мовчки, слухали цокання годинника. За двадцять дев’ята Ігор заворушився. Розплющив очі, подивився навколо розгублено. Потім сів, опустивши ноги на підлогу. Потер обличчя долонями.
— Котра година? — запитав він хрипко, дивлячись на Андрія.
— За двадцять дев’ята, — відповів Андрій, піднімаючись. — Як почуваєтеся?
— Краще. — Ігор обережно поворушив пораненою ногою, поморщився. — Дякую, що поклали. Давно так не спав.
Він встав, шкутильгаючи, підійшов до столу, сів на лаву. Саша тут же юркнула за піч, виглядала звідти насторожено.
— Не бійся мене, малечо, — Ігор усміхнувся їй утомлено. — Я не страшний.
Саша мовчала, ховала обличчя. Андрій налив Ігорю води з глечика, поставив на стіл. Ігор випив залпом, витер губи рукавом.
— Андрію, — сказав він, дивлячись хлопцеві в очі. — Мені треба пояснити. Розповісти, що сталося. Ти маєш право знати.
— Не обов’язково, — Андрій знизав плечима, сідаючи навпроти. — Головне, що живі.
— Обов’язково, — Ігор похитав головою. — Ти мене врятував. Прихистив. Це… Це багато значить.
Він помовчав, збираючись із думками. За вікном ухнув вітер, сніг посипав на підвіконня.
— Мене звати Ігор Михайлович Давлатов, — почав він, складаючи руки на столі. — Мені 46 років. Я власник взуттєвої фабрики в місті. Точніше, один із власників. Нас троє.
Андрій кивнув, слухаючи.
— Ми почали бізнес 20 років тому. Я, Олег Манько і Дмитро Сергієнко. Друзі з дитинства. Думали, назавжди. — Ігор усміхнувся гірко. — Стартували з маленької майстерні. Працювали на виснаження. Але вийшло. Фабрика виросла. Зараз у нас двісті людей працює.
— Велика фабрика, — зауважив Андрій.
— Велика, — кивнув Ігор. — І прибуткова. Занадто прибуткова, як виявилося. Гроші людей змінюють. Олег… Він завжди хотів більшого. Не просто фабрику — імперію. Почав зв’язуватися з криміналом. Казав, так усі працюють, без даху не вижити.
Андрій нахмурився, але мовчав.
— Я був проти. Діма теж. Але Олег наполіг. Спочатку, правда, допомагали: від рекету захищали, з конкурентами розбиралися. А потім… Почали диктувати. Кому продавати, за якою ціною, кого наймати.
Ігор потер скроні, заплющив очі.
— Я втомився. Втомився від усього цього. Вирішив вийти. Забрати свою частку і піти.
— І що? — запитав Андрій тихо.
— Олег розлютився. — Ігор розплющив очі, подивився у вікно. — Сказав, що я зрадник. Дезертир. Що ми разом починали, разом повинні закінчувати. Я кажу: не підписувався я на кримінал. Це не мій шлях. Хочу піти чистим.
Саша визирнула з-за печі, слухала з широко відкритими очима.
— Три дні тому він покликав на зустріч. Сказав: давай поговоримо, домовимося. Я повірив. Дурень старий. — Ігор стиснув кулаки на столі. — Приїхав. Там він з якимись людьми. Скрутили, посадили в машину. Повезли в ліс. Олег каже: подумай тут, на холодку. Може, порозумнішаєш. Зв’язали, залишили. Сказали, вранці повернемося, подивимося, що вирішив.
— Убити хотіли? — видихнув Андрій.
— Не знаю, — Ігор знизав плечима. — Може, налякати просто. Може, і вбити. Я вже не розумію. Олег став іншим.
— Чужим?
Коментування закрито.