— запитала Альона, повертаючись до столу.
Андрій кивнув, повісивши куртку на гвіздок.
— Поїхав, — сказав він, не обертаючись.
— А повернеться? — Саша підняла голову, очі блищали.
— Не знаю, Сашок. — Андрій сів за стіл, взяв кружку.
Альона і Саша перезирнулися. Мовчали. Андрій пив чай, дивлячись у стіл. Ви так раділи йому, думав він. Так вірили. Як я можу зруйнувати це? Сказати, що все брехня, що дядько Ігор використав нас? Не можна. Вони не витримають.
Перший тиждень пройшов як у тумані. Андрій ходив до школи, робив уроки, допомагав по господарству. Але мовчав. Замкнувся в собі, як равлик у мушлю. Альона намагалася розговорити.
— Синку, що з тобою? — запитала вона одного разу ввечері, сідаючи поруч. — Ти весь якийсь не такий.
— Все нормально, мам, — Андрій знизав плечима. — Втомився просто.
— Ігоря Михайловича згадуєш? — Альона поклала руку йому на плече. — Я теж. Хороша людина. Шкода, що поїхав.
Андрій мовчав. Усередині клубок ріс, тиснув на горло. Саша питала, коли дядько Ігор повернеться. Андрій уникав відповіді, мовляв, не знаю, може, коли-небудь. Кожне слово про Ігоря було як ніж, думав він ночами, дивлячись у стелю. Але не можна їм говорити. Не можна зробити їм боляче. Другий тиждень був гіршим. Андрій не спав ночами. Сидів біля вікна, дивився на зірки. Думав про довіру. Про людей. Про те, як легко обманути.
«Як я відразу не зрозумів, — крутилося в голові. — Стільки обіцяв, занадто багато. Так швидко довірився нам — підозріло. Але я хотів вірити. Хотів, щоб з’явився хтось. Як батько».
Кінець другого тижня приніс перелом. Андрій сидів за уроками, коли почув гул мотора. Підійшов до вікна. Чорна машина. Джип. Серце ухнуло вниз. Знову? Але з машини вийшов Олег Манько, один, без охорони. Підійшов до хвіртки, постукав. Андрій вийшов на ґанок, прикривши за собою двері.
— Привіт, Андрію, — сказав Олег, простягаючи руку.
— Здрастуйте, — Андрій потиснув її насторожено.
— Я обіцяв повідомити. — Олег сховав руки в кишені пальта. — Ми знайшли гроші. У сейфі, як ти сказав. Викупили обладнання назад. Фабрика продовжить працювати.
— Добре, — кивнув Андрій.
— Ти врятував сотні людей від звільнення. — Олег ступив ближче. — Це важливо. Твоя мати, вона добре працює. Я дізнавався. Надійна, відповідальна.
Андрій мовчав, дивлячись убік. Олег дістав із кишені конверт, товстий, білий.
— Це тобі, — простягнув він. — Подяка.
Андрій відступив на сходинку.
— Не треба, — сказав він, похитуючи головою. — Я не за гроші.
— Знаю, — Олег кивнув. — Але все одно візьми. Допомога родині.
— Ні, — Андрій випрямився. — Дякую. Але ні.
Олег дивився на нього довго. Потім сховав конверт, кивнув.
— Зрозумів, — сказав він тихо. — Як хочеш. Ти гордий. Це добре. Бережіть себе.
Розвернувся, пішов до машини. Сів, поїхав. Андрій зайшов у дім. Альона стояла біля печі.
— Хто це був? — запитала вона, помішуючи суп.
— Ніхто, — Андрій пройшов до столу. — З роботи твоєї.
Навіть Олегу не сказав правду. «Нікому не скажу, — думав він. — Це моя ноша. Мій хрест».
Третій тиждень приніс усвідомлення. Андрій поступово відходив, заспокоювався. Розумів, що виніс урок, гіркий, але важливий…
Коментування закрито.