Ні, їй допомогли. І тоді її погляд, проти її волі, сам потягнувся до маленької фігурки за спиною прибиральниці. До Лізи.
Усі як за командою повернули голови. Батько-мільйонер. Головний лікар. Мама Лізи, яка раптом інстинктивно ще щільніше прикрила доньку. У центрі цієї мовчазної, важкої уваги опинилася восьмирічна дівчинка. Вона притиснулася до мами, ховаючи обличчя в її фартуху. Вона не хотіла, щоб на неї дивилися. Вона не хотіла говорити. Вона зробила все, що могла. Вона просто хотіла, щоб хлопчик жив. А тепер її знову оточували дорослі, гучні, важливі. І в їхніх очах була не вдячність, а шок, подив, а у батька Артема — пекуче, вимогливе запитання.
Батько Артема зробив крок уперед. Він опустився на одне коліно, щоб бути з нею на одному рівні. Його обличчя було суворим, але не злим.
— Дівчинко, — сказав він дуже тихо. Банка з паразитом все ще була затиснута в його руці. — Ти знала?
— Так.
— Ти знала, що це там?
Ліза, не відриваючись від маминого фартуха, кивнула. Ледь помітно.
— Як? — одне-єдине запитання повисло в повітрі.
І Ліза нарешті підняла на нього свої величезні, повні сліз очі. В них був увесь її біль. Біль, який вона пронесла через пів року тиші й невіри.
— Тому що, — прошепотіла вона так тихо, що всі затамували подих, щоб почути, — воно спочатку з’їло мого тата.
Слова Лізи повисли в повітрі, важкі й ясні, як краплі скла.
— Воно спочатку з’їло мого тата…
Батько Артема не зводив з неї очей. Вся його істота, вся його увага зараз була прикута до цієї тендітної дівчинки в поношеній сукні. Мільйони, влада, гнів — усе це відступило перед одним простим і страшним фактом: ця дитина знала правду, коли сімнадцять світил медицини були сліпими.
Він повільно піднявся з коліна. Подивився на банку у своїй руці. Потім перевів погляд на головного лікаря. В його очах уже не було запитання. Там була холодна, сталева команда.
— Запечатати це. Відправити на терміновий генетичний і токсикологічний аналіз у три незалежні лабораторії. Під моїм особистим контролем. Ніхто з вашого штату до цих аналізів доступу не має. Зрозуміло?
Лікар, ще кілька секунд тому найголовніший у цій лікарні, кивнув. Він був занадто вражений, щоб сперечатися.
— І… і дівчинка, — тихо додав батько Артема, знову дивлячись на Лізу. — Її свідчення. Її історія про її батька. Це ключ. Це не випадковість. Це… — він не договорив, але всі зрозуміли. Це було схоже на злочин.
Він підійшов до мами Лізи. Жінка стиснула доньку ще міцніше, готова до гніву і звинувачень.
— Вас звати?
Коментування закрито.