— почала медсестра, але голос її зірвався.
У цей момент двері в палату з силою відчинилися. На порозі стояла мама Лізи. Її обличчя було спотворене страхом. Вона, мабуть, шукала доньку по всій лікарні. Побачивши її тут, у забороненій палаті, поруч із медсестрою і з пацієнтом, вона застигла.
— Лізо! Що ти накоїла?! — її шепіт був гучнішим за крик. Вона кинулася до доньки, хапаючи її за руку. — Я тобі казала! Я тобі…
Вона не договорила. Її погляд упав на банку в руках у медсестри. На те, що ворушилося всередині. Потім на обличчя медсестри. Потім на монітори з цифрами, що зростали. Мама Лізи замовкла. Її рука, що стискала руку доньки, розтиснулася. Вона повільно, як у сповільненій зйомці, підняла очі на Лізу.
— Що… що це? — тільки й змогла видихнути вона.
І тут у коридорі зчинилася метушня. Почулися швидкі, впевнені кроки і голос. Голос того самого сивочолого головного лікаря.
— Чергова тут? Що за показники? Я бачив стрибок на віддаленому моніторі!
Лікар з’явився у дверях. За ним — батько Артема, з червоними від безсоння очима, але з дикою надією на обличчі.
— Що сталося? — випалив батько. — Він… йому краще?
Усі вони втиснулися в палату. І всі разом побачили. Побачили медсестру, що стоїть як укопана з прозорою банкою в руках. Побачили бліду, заплакану дівчинку в простій сукні. Побачили маму-прибиральницю, яка намагалася закрити доньку собою. І побачили, нарешті, Артема, який спокійно і рівно дихав уві сні.
Головний лікар завмер. Його погляд перебігав з медсестри на банку, з банки на монітори, з моніторів на Лізу. Його професійний розум, який дні й ночі бився над загадкою, уже почав складати страшні пазли.
Батько Артема підійшов ближче. Він дивився не на сина. Він дивився на банку. На цю живу, огидну істоту всередині.
— Це… — його голос був хрипким. — Це було в моєму синові?
Медсестра кивнула. Вона не могла говорити. Вона просто протягнула йому банку.
Він узяв її. Підніс до очей. Його пальці, звиклі тримати дорогі ручки і підписувати багатомільйонні контракти, тепер тремтіли, стискаючи дешевий пластик. Він дивився на те, що повільно повзало по дну, намагаючись сховатися в тіні. Його обличчя змінювалося. Від нерозуміння до жаху. Від жаху до чогось темного і холодного. До розуміння, що його сина не «слабкість організму» вбивала. А це. І якщо це було всередині, то воно не могло потрапити туди саме.
Він підняв очі. Спочатку на медсестру.
— Хто? Хто це зробив? — запитав він тихо. Але в цій тиші була сила, яка змусила здригнутися всіх.
Медсестра мовчки похитала головою. Вона не знала. Вона тільки виконала свою роботу. І допомогла…
Коментування закрито.