Вона її зняла, пластик був гладким. Потім вона взяла ліхтарик і великим пальцем намацала кнопку. Вона нахилилася над обличчям Артема. Однією рукою вона обережно торкнулася його підборіддя. Воно було м’яким і безвільним. Вона м’яко натиснула, щоб його рот прочинився. Її власне дихання стало гучним, як вітер у вухах. Серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вистрибне. Вона ввімкнула ліхтарик і спрямувала тонкий промінь у темряву його рота.
Спочатку вона побачила тільки рожеву вологу тканину, язик, піднебіння. І потім… потім вона це побачила. Там, глибоко в горлі, за маленьким язичком, щось ворухнулося. Щось темне і гладке, не схоже на частину тіла. Воно немов притиснулося до стінки, сховалося. Ліза ледь не скрикнула. Вона судомно ковтнула. Це було воно, те саме, як вона і думала.
Вона вимкнула ліхтарик. Її руки тряслися так сильно, що шпатель випав і з глухим стуком упав на підлогу. Звук був негучним, але в тиші палати він пролунав як постріл. Медсестра за дверима різко підняла голову. Вона кліпнула сонними очима і побачила дівчинку, що стоїть над пацієнтом з ліхтариком у руці.
— Що?.. — вирвалося у медсестри. Вона схопилася, стілець із гуркотом упав назад. — Ти що тут робиш?!
— Боже мій! — Ліза відсахнулася від ліжка. Вона була спіймана. Вся її сміливість, усі її знання розбилися об цей переляканий, сердитий погляд дорослого. Вона відкрила рот, щоб пояснити, але з горла вирвався тільки тихий, здавлений звук.
І в цей самий момент, ніби від шуму, Артем на ліжку поворухнувся. Він не прокинувся, але його тіло скрутилося від нового, сильного спазму. З його горла вирвався жахливий, хрипкий звук, ніби він захлинався. Звук, якого не мало бути. І прямо на очах у Лізи та у медсестры в куточку його рота здалося щось чорне і вологе. Кінчик чогось. Він ворухнувся і знову зник усередині, ніби злякавшись світла і голосів.
Медсестра застигла. Її обличчя, секунду тому червоне від гніву, стало зовсім білим. Вона дивилася не на Лізу, а на Артема. На те місце, де щойно було це… це щось. У палаті повисла оглушлива тиша, що переривалася тільки хрипким, важким диханням хлопчика.
Медсестра повільно, дуже повільно перевела погляд на Лізу. На її бліде, перелякане обличчя. На ліхтарик у її руці. На шпатель, що впав. В її очах гнів уже не горів. Там був зовсім інший жах. Жах розуміння. Вони дивилися одна на одну крізь цю важку тишу. Ліза бачила, як в очах медсестри все змінюється: спочатку шок, потім невіра, потім страх. Не страх перед нею, маленькою дівчинкою, а страх перед тим, що вона, доросла, професіонал, щось упустила. Щось страшне.
— Що… що це було? — прошепотіла медсестра, дивлячись на Артема. Її голос був хрипким.
Ліза проковтнула клубок у горлі. Тепер або ніколи.
— Це… воно у нього в горлі, — видихнула вона. Її власний голос прозвучав чужо. — Воно живе. Воно було і в мого тата. Воно його вбило.
Медсестра закрила рот долонею. Вона знову подивилася на Артема. Хлопчик знову лежав нерухомо, але тепер його спокій здавався моторошним, оманливим. Немов тиша перед бурею.
— Треба… треба покликати лікаря, — сказала медсестра, але не рухалася з місця. Вона ніби боялася відвести погляд, боялася, що ця тварюка знову покажеться.
— Вони не повірять! — тихо, але відчайдушно сказала Ліза. Сльози нарешті потекли по її щоках, гарячі й гіркі. — Вони не повірили мені раніше. Вони не повірили про мого тата. Вони скажуть, що ви з’їхали з глузду. Або що це я все вигадала.
Медсестра подивилася на неї. На її старі кросівки. На простеньку сукню. На обличчя, сповнене такого дорослого, непідробного болю. І вона зрозуміла. Зрозуміла, що дівчинка говорить не просто зі страху. Вона говорить із досвіду. З найстрашнішого досвіду, який може бути у дитини.
У коридорі почулися кроки. Черговий охоронець. Його важкі черевики мірно стукали по підлозі. Вони наближалися. Медсестра різко стрепенулася. Кроки будили її від заціпеніння. Протокол. Інструкція. Треба кликати на допомогу. Треба піднімати тривогу.
Але Ліза раптом кинулася до неї. Не щоб ударити чи кричати. Вона просто схопила її за руку. Дитячі пальці впилися в її халат.
— Тітко…
Коментування закрито.