Холодний жовтневий вітер хльостав по обличчю Михайла Родіонова, коли він вів свій пошарпаний катер «Надія» через неспокійні води Чорного моря. Сорокарічний рибалка із селища Рибаче знав ці місця як свої п’ять пальців: кожну мілину, кожну течію, кожен підводний камінь. Чорне море, одне з найбільш непередбачуваних у світі, простягалося на сотні тисяч квадратних кілометрів між Кримським півостровом, Одесою та материковим узбережжям.
Його води багаті на рибу, але примхливі та небезпечні: під час осінніх штормів температура води різко падає, а взимку море вирує так сильно, що навігація завмирає на довгі місяці. Михайло народився і виріс у цих краях. Його батько, дід і прадід були рибалками. За радянських часів тут процвітав риболовецький колгосп «Чорноморський», який давав роботу всьому селищу. Величезні траулери йшли в море на тиждень, повертаючись із трюмами, повними камбали, кефалі та пеленгаса.
Але у дев’яності колгосп розвалився, флот розпродали, і рибалки залишилися сам на сам із морем. — Знову порожні сіті, — пробурмотів Михайло, перевіряючи останній трал. Третій день поспіль. Його дружина Ганна чекала вдома з двома дітьми: десятирічним Сашком і семирічною Марійкою. Грошей у сім’ї катастрофічно не вистачало.
Старий катер «Надія», побудований ще 1987 року на Миколаївському суднобудівному заводі, вимагав постійного ремонту. Дизельний двигун Yamaha працював з перебоями, корпус потребував фарбування, а навігаційне обладнання безнадійно застаріло. Риби у звичних місцях ставало все менше. Великі риболовецькі компанії з сучасними траулерами та ехолотами вибирали море підчисту, не залишаючи дрібним рибалкам жодного шансу.
Михайло подивився на годинник: уже четверта вечора. У жовтні в цих широтах темніє рано, а повертатися додому з порожніми руками не хотілося. Сімейний бюджет тріщав по швах. За електрику заборгували вже три місяці, за дитячий садок — два. Ганна підробляла кухарем у місцевому кафе біля причалу, але її зарплата у 6 тисяч гривень ледь покривала витрати на продукти.
Він прийняв рішення, яке змінило його життя назавжди: попрямував до Ведмежого острова, невеликого клаптика суші за 30 миль від берега. Острів отримав свою назву в XIX столітті, коли промисловці виявили там сліди бурих ведмедів. Довжиною всього три кілометри і шириною півтора, він являв собою скелясте утворення, вкрите низькорослою рослинністю. Туди рідко хто запливав — занадто далеко і небезпечно. Підводні камені та непередбачувана течія робили підхід до острова вкрай ризикованим, особливо у штормову погоду.
Коли острів з’явився на горизонті, Михайло помітив щось незвичайне на його північному березі. Це був металевий блиск серед сірого каміння та бурих водоростей. У бінокль було видно, що це якийсь великий об’єкт явно штучного походження. Цікавість взяла гору над обережністю. Причаливши до кам’янистого берега, Михайло побачив величезний морський контейнер, наполовину заритий у пісок і гальку…
