Наступного дня, у четвер, Ірина прийшла з роботи раніше звичайного: зміна закінчилася о другій, а не о восьмій. У відділенні було спокійно, і завідувачка відпустила її раніше. Дорогою додому вона зайшла в магазин, купила курку, картоплю, зелену цибулю. Може, приготує нормальну вечерю, і вони поговорять, як раніше? Може, вона просто все вигадує, і достатньо однієї щирої розмови, щоб усе стало на свої місця?
Вдома було тихо. Андрія не було у вітальні, не було на кухні. Ірина поставила пакети з продуктами і прислухалася. З кабінету долинав приглушений чоловічий голос. Андрій з кимось розмовляв по телефону. Вона підійшла ближче. Двері в кабінет були нещільно причинені.
— Я ж сказав, до кінця місяця, — голос Андрія був напруженим, майже зривався. — Ні, ще немає. Скоро буде. Я все оформлюю.
Пауза.
— Та розумію я. Думаєш, мені легко? Але по-іншому ніяк. Ти ж сам сказав, що це єдиний варіант.
Ще одна пауза, довша.
— Вона ні про що не знає. Не дізнається. У п’ятницю вранці вона на роботі буде, я все зроблю.
Ірина завмерла. Серце застукало так голосно, що, здавалося, його чутно в усьому домі.
— Підписи… Та все нормально з підписами, я ж кажу. Ніхто нічого не перевірить. До обіду все буде готово.
Кров відхлинула від обличчя. Ірина позадкувала від дверей, намагаючись не дихати. Підписи. Щось оформити. У п’ятницю, коли вона буде на роботі.
Вона швидко пройшла на кухню, дістала курку з пакета, увімкнула воду, почала мити її, хоча руки тремтіли так сильно, що курка ледь не вислизнула в раковину. Що відбувається? Що він задумав?
Через хвилину в кухню увійшов Андрій. Обличчя бліде, на лобі піт.
— А, ти вже вдома, — голос прозвучав напружено. — Рано сьогодні.
— Відпустили раніше, — Ірина не оберталася, продовжуючи возитися з куркою. — Вечерю готуватиму.
— Зрозуміло. Я того… піду приляжу. Голова болить.
Він пішов, навіть не запитавши, яку вечерю вона збирається готувати, хоча раніше завжди цікавився. Ірина залишилася стояти біля раковини, дивлячись на струмінь води.
Підписи. Оформити. У п’ятницю.
Квартира. Їхня квартира була оформлена на неї, на Ірину. Це була її приватизована житлоплоща, ще від батьків дісталася. Андрій просто прописаний тут, але власник — вона. Невже він?.. Ні, це неможливо. Невже він збирається щось зробити з квартирою? Руки затремтіли ще сильніше. Ірина вимкнула воду й сперлася на край раковини. Треба заспокоїтися. Треба подумати. Може, вона неправильно зрозуміла розмову? Може, це щось робоче? Хоча до чого тут п’ятниця і її відсутність вдома?
Весь вечір Ірина провела в якомусь заціпенінні. Приготувала вечерю механічно, їла, не відчуваючи смаку. Андрій сидів навпроти, теж мовчки колупався в тарілці. Раніше за вечерею вони обговорювали день, розповідали одне одному новини, ділилися планами. А тепер тільки дзвін виделок по тарілках порушував тишу.
— Андрійку, — нарешті зважилася Ірина, — у нас усе гаразд?
Він підняв очі, в них промайнуло щось… Страх? Провина? Але тут же згасло.
— У сенсі?
— Ну, з грошима, з роботою. Ти якийсь напружений останнім часом.
— Усе нормально, — відрізав він. — Просто втомився. Проєкти складні. Не переймайся.
І знову втупився в тарілку. Розмова не вийшла.
Вночі Ірина довго не могла заснути, лежачи поруч із чоловіком, що хропів. Його спина була повернута до неї, і в цій позі було щось відчужене, відштовхуюче. Раніше вони засинали обнявшись, а тепер навіть уві сні трималися на відстані, ніби між ними невидима стіна.
Ірина дивилася в темряву і думала. Завтра п’ятниця. Завтра вранці у неї зміна з восьмої ранку до третьої дня. Зазвичай вона йде о пів на восьму, Андрій у цей час ще спить: він сова, рідко встає раніше десятої. Але що, якщо завтра вона не піде? Що, якщо залишиться вдома?
«Ти божеволієш», — сказала вона собі. Через слова якоїсь старенької готова пропустити роботу, обдурити начальство?
