— поцікавилася Ірина, коли вони зупинилися перепочити на третьому поверсі.
— Та трави сушені. Я їх на ринку купую, потім заварюю. Для суглобів, для тиску. Лікарі-то наші тільки таблетки пропишуть, а від них шлунок болить. А травички — вони м’якше діють.
Вони піднялися на четвертий поверх. Старенька дістала ключі й відчинила двері в невелику «однокімнатку», звідки пахло застояним повітрям і чимось трав’яним, терпким.
— Заходь, чайку вип’ємо, — запропонувала господиня, але Ірина похитала головою.
— Дякую, але мені додому треба. Чоловік чекає.
Вона поставила сумки в передпокої і вже збиралася йти, коли жінка взяла її за руку. Пальці були напрочуд сильними й теплими.
— Стривай, люба. Я в боргу перед тобою не залишуся. — Ірина посміхнулася: та який борг, допомогла донести. — Я бачу людей наскрізь. Це не хвастощі, такий дар. Або прокляття, хто знає, — голос старенької став тихішим, переходячи майже на шепіт. — І бачу я, що над тобою біда нависла. Близька біда.
Ірина відчула, як по спині пробіг холодок, але тут же осмикнула себе. Вона не вірила у ворожок і прикмети, все життя покладалася на розум і логіку. У лікарні надивилася на всяке: і на тих, хто вірив знахаркам більше, ніж лікарям, і чим це закінчувалося.
— Нічого зі мною не станеться, — спробувала вона віджартуватися, але голос прозвучав невпевнено.
Але старенька не відпускала її руку, вдивляючись в обличчя з якоюсь пронизливою жалістю.
— У п’ятницю, чуєш? У п’ятницю першою відчини двері ти. Прийде поганий гість. Якщо двері відчинить чоловік — буде біда. Велика біда. Ти перша відчини.
— Яка п’ятниця? — розгублено запитала Ірина, відчуваючи, як усередині щось стискається.
— Наступна. Запам’ятай: перша відчини. Не забудь. Це важливо, люба. Дуже важливо.
Ірина обережно вивільнила руку.
— Добре, бабусю, добре. Я запам’ятаю.
Вона швидко спустилася вниз, відчуваючи дивну тривожність. Звичайно, це все дурниці, бабуся просто стара, може, не зовсім здорова. Таких повно, хто вважає себе ясновидцями. Але чомусь слова застрягли в голові, як скалка під шкірою, якої неможливо позбутися.
Вдома пахло смаженою картоплею і чимось ще — цибулею, можливо. Андрій сидів на кухні з кухлем пива, втупившись у телефон. Почувши, як Ірина увійшла, він навіть не підняв голови.
— Ти чого так довго?
— Старенькій допомогла сумки донести.
Ірина пройшла повз нього до раковини, увімкнула воду, почала мити руки. Гаряча вода обпікала пальці, але це було навіть приємно після холодної осінньої вулиці.
— Знову підбираєш кого попало, — буркнув Андрій, не відриваючись від екрана. — У самої сил немає, а туди ж.
Раніше він не був таким. Раніше він сам допомагав бабусям переходити дорогу, носив важкі речі сусідам, пишався тим, що дружина в нього чуйна, з добрим серцем. А тепер… Ірина подивилася на чоловіка і ніби вперше побачила, як він згорбився над столом, як нервово стискає телефон, як сіпається його щелепа. Обличчя змарніло, під очима темні кола, волосся ніби за місяць посивіло сильніше.
— Ти поїв?
