Він піднявся сходами, ключ тремтів у руці. Замок заіржавів, але піддався. Двері відчинилися, впускаючи його в минуле. Всередині пахло пилом і морем. Простирадла на меблях колихалися від протягу, немов привиди старих днів.
Він пройшов коридором. Кожне місце відгукувалося луною. Ось де Ігор бігав вранці, ось де дружина сміялася. Він зупинився біля дверей дитячої. Світло місяця пробивалося крізь щілину. Він штовхнув двері. На ліжку сидів хтось. Тонка постать хлопчика, що зсутулився біля вікна.
Він дивився на пташку, що оберталася за склом. На шум кроків обернувся і схопився, схопивши дерев’яну палицю, немов зброю.
— Йди геть! — вигукнув він хрипко. — Це мій дім!
Андрій застиг. Повітря застрягло в горлі.
— Ігоре! — видихнув він.
Хлопчик насупився.
— Не називай мене так. Мене звати Матвій. Йди геть!
Він був блідий і худий, але очі — ті самі: світлі, ясні, живі. Очі матері.
— Я не завдам тобі шкоди, — сказав Андрій тихо. — Я… Я твій батько.
— Усі так кажуть! — закричав хлопчик, зриваючись на плач. — Усі брешуть!
Він тремтів, стискаючи палицю.
— У тебе був собака, — промовив Андрій, — великий, коричневий. Бакс! Він ганявся за чайками. Пам’ятаєш?
Хлопчик завмер.
— Бакс! — повторив він ледь чутно. — Він гавкав, але птахи були занадто швидкі…
Сльози виступили на його очах.
— Звідки ти це знаєш?
Коментування закрито.