Подруга нареченої чітко бачила, як прикрашена «шістка» раптом зупинилася просто посеред старого мосту. Потім із пасажирського боку розчинилися дверцята, і Наташа поспішно вийшла назовні. Дівчина попрямувала назустріч високому силуету, який нерухомо стояв попереду біля самого краю дороги.
Через відстань свідка так і не змогла розгледіти обличчя цієї невідомої людини. Друга машина трохи пригальмувала, чекаючи подальших дій весільного екіпажу. За кілька довгих секунд «шістка» знову рушила з місця, обережно об’їхала перешкоду й продовжила свій шлях.
Подруга заспокоїлася й вирішила, що непередбачена затримка благополучно владналася. Вона була цілком упевнена, що Наташа просто сіла назад у салон автомобіля. Гості без зайвих підозр поїхали далі маршрутом слідом за нареченим і нареченою.
Одразу за мостом вузька дорога робила крутий поворот і різко йшла вгору. Виїхавши на пряму ділянку, гості з подивом виявили, що білої «шістки» попереду вже не було. Подруга лише усміхнулася, подумавши, що молодий наречений сильно жене машину й поспішає на свято.
Невдовзі запрошені благополучно приїхали до орендованого кафе, де на них уже чекали щедро накриті столи. Час минав, гості нудилися в очікуванні, а головних винуватців урочистості все не було. Минуло десять, потім двадцять хвилин, але подзвонити й дізнатися причину затримки було зовсім нікуди.
Надворі стояв тисяча дев’ятсот дев’яносто перший рік, і мобільних телефонів тоді ще не існувало. Кілька стурбованих друзів вирушили на пошуки зниклого автомобіля молодят. Вони уважно об’їхали весь маршрут від ЗАГСу до кафе, але дорога виявилася абсолютно порожньою.
Біла машина з яскравими стрічками й двоє щасливих людей у весільному вбранні ніби крізь землю провалилися. Як з’ясується значно пізніше, цей вислів виявився моторошно буквальним у цій ситуації. Ближче до вечора серед зібраних гостей здійнялася справжня паніка й тривога.
Банкет остаточно зірвався, а ошатне кафе швидко перетворилося на імпровізований штаб активних пошуків. Частина людей побігла писати заяву до міліції, а інші вирушили додому до Віктора Петровича. Чоловік у цей момент спокійно сидів на своїй кухні й незворушно пив гарячий чай.
Почувши тривожне запитання про місцеперебування Наташі, він зберіг крижаний спокій і лише знизав плечима. Потім батько вимовив коротку фразу, яку згодом повторюватиме ще десятки разів. Він упевнено заявив, що молоді таємно виїхали до іншого міста, бо донька сама ухвалила таке рішення.
Віктор Петрович владно наказав присутнім припинити безглузді пошуки втікачів. Ці слова були сказані таким переконливим тоном, що на секунду всі присутні заціпеніло замовкли. Трохи оговтавшись, стомлені люди справді повірили в цю зручну версію подій.
Робота міліції на початку дев’яностих років була окремою й дуже сумною історією. Величезна країна тріщала по швах на тлі серпневого заколоту, тотального дефіциту й порожніх магазинних полиць. Утомлений дільничний неохоче прийняв заяву про зникнення від стривоженої матері Андрія.
Міліціонер байдуже почухав потилицю й припустив, що молодята справді могли поїхати в пошуках кращого життя. Написану від руки заяву звично поклали в тонку картонну теку. Цю теку засунули в дальній кут стелажа, де її невдовзі завалили сотнями інших нерозв’язаних справ.
Повноцінну кримінальну справу за фактом зникнення людей правоохоронні органи тоді так і не порушили. Мати Наташі намагалася домогтися справедливості й приходила до відділку міліції цілих три рази. Під час четвертого візиту черговий прямо заявив, що її власний чоловік підтвердив версію добровільного від’їзду…
