Жінка з гіркотою зізналася репортерам, що всі п’ятнадцять років картала себе за неуважність того злощасного дня. Однак із часом вона усвідомила жорстоку правду: навіть якби вона розгледіла батька нареченої, у його провину ніхто б не повірив. Найважчим елементом цієї моторошної історії стало зовсім не знаряддя злочину й не товстий шар річкового мулу.
Справжній жах полягав у тому, що ціле місто щодня бачило холоднокровного вбивцю, який ходив сусідніми вулицями. Люди помічали його на ґанку, віталися з ним у магазині й проводжали поглядом, коли він їхав через проклятий міст. Ні в кого з численних знайомих так і не вистачило звичайної сміливості поставити йому одне просте пряме запитання.
Віктор Петрович належав до тієї страшної категорії людей, яким оточення воліє взагалі не ставити зайвих запитань. У тісних маленьких містах така боягузлива тиша перестає бути чеснотою і швидко перетворюється на мовчазну співучасть. Старий міст невдовзі повністю знесли, збудувавши на його місці широку й красиву переправу з сучасними ліхтарями.
Тепер щодня новим надійним асфальтом безпечно проїжджають багато сотень машин, що поспішають у своїх справах. Водії слухають веселу музику по радіо, поринають у власні думки й майже ніколи не дивляться вниз. Якщо ж хтось випадково й кине погляд за перила, то побачить лише звичайну, спокійну й темну річку.
Ця тиха водойма віддано зберігала довірену їй криваву таємницю протягом цілих півтора десятиліття. Темна глибина неохоче розлучилася зі своєю похмурою здобиччю лише тоді, коли в русло безцеремонно вторгся залізний бульдозер. Наївна дівчина, розкинувши руки, бігла назустріч батькові в святій упевненості, що батьківська любов завжди виявляється сильнішою за будь-яку гординю.
