Його рука метнулася до вуха. Очі розширилися так, як ніколи раніше. Він різко сів, озираючись на всі боки, наче вперше бачив цей коридор.
Потім він указав тремтячим пальцем на великий підлоговий годинник біля стіни. Той самий годинник, який цокав усе його життя, але якого він ніколи не чув. Його рот відкрився, і вирвався звук.
Хрипкий, невмілий, ламаний, але справжній звук.
— Тік… — прошепотів він.
Сльози бризнули з очей Вікторії.
— Так, малюку, це годинник. Ти чуєш його!
Усе тіло Михайлика тремтіло від потрясіння. Він торкнувся свого горла, відчуваючи вібрацію власного голосу. В його очах читалися диво, страх і шалена надія.
Він знову відкрив рот. Одне слово. Перше усвідомлене слово в його житті.
— Та… та…
Вікторія разридалася. Вона притиснула його до себе, заколисуючи, поки новий світ звуків обрушувався на хлопчика.
— Ти чуєш, — шепотіла вона йому в маківку. — Дякую Тобі, Господи. Ти чуєш!
Михайлик міцно обійняв її. І тут пролунали кроки. Важкі, швидкі кроки коридором.
Вікторія підняла голову. У дверях стояв Дмитро. Його обличчя було білим як крейда. Він дивився на сина на підлозі й на кров (невелику краплю від подряпини пробки) на руках покоївки.
— Що ти наробила?! — рев Дмитра стряснув стіни.
Він кинувся вперед, грубо відштовхнув Вікторію і схопив Михайлика за плечі.
— Що вона з тобою зробила?!
Михайлик здригнувся від гучного крику. Це було так голосно, так резко. Але потім він подивився на батька.
— Тату… я чую тебе.
Дмитро завмер, немов уражений блискавкою. Його тіло заціпеніло.
— Що?..
Михайлик простягнув руку і торкнувся щоки батька.
— Твій голос… — прошепотів він невпевнено. — Це твій голос?
Ноги Дмитра підкосилися. Але перш ніж він встиг усвідомити диво, його погляд упав на руки Вікторії. Пінцет і страшна чорна грудка на долоні. Жах і гнів затьмарили розум.
— Охорона! — заревів він. — Сюди, негайно!
Двоє охоронців з’явилися миттєво, немов з-під землі.
— Заберіть її від мого сина!
Серце Вікторії обірвалося…
Коментування закрито.