Коли вказував на небо — він думал про зірки та маму. А коли притискав долоні одна до одної, це означало почуття безпеки. І поступово він почав використовувати цей знак саме поруч із нею.
Безпека — це було те, що Вікторія цінувала понад усе. Але не всі в будинку були раді такій дружбі. Одного вечора Валентина Петрівна затиснула її в кутку на кухні.
— Я бачила тебе з хлопчиком, — крижаним тоном промовила вона.
У Вікторії все всередині похололо.
— Я не робила нічого поганого…
Голос економки був гострим, як бите скло:
— Я тебе попереджала. У Дмитра Андрійовича є чітке правило: персонал не повинен зближуватися з Михайликом.
— Він просто дуже самотній, я не хочу проблем.
— Це не твоя справа, — Валентина Петрівна ступила ближче. — Ти тут, щоб прибирати бруд, а не грати в матусю. Не намагайся полагодити те, що зламано назавжди.
Вікторія прикусила язика, щоб не відповісти грубістю. «Полагодити те, що зламано» — так говорили всі навколо.
Навіть тут, у рідному домі хлопчика, всі давно здалися і поставили на ньому хрест.
— Якщо господар дізнається, що ти втручаєшся, вилетиш звідси без вихідної допомоги. Жодних рекомендацій, жодних шансів знайти роботу в пристойному місці.
Очі економки були холодними й безжальними. Вона розвернулася і пішла, стукаючи підборами, немов відбиваючи зворотний відлік. Тієї ночі Вікторія сиділа на ліжку, нечуючим поглядом втупившись у стіну.
Вона думала про свою стареньку бабусю, про неоплачені рахунки та зарплату, яка була їй життєво необхідна. Вона думала про Михайлика, про його сумні очі та біль, який він приховував. Вона думала про той темний об’єкт, який мигцем бачила в його вусі.
Слова економки не виходили з голови: «Не лагодь те, що не можна полагодити». Але що, як це можна виправити? Що, як усі ці роки всі помилялися?
Вікторія взяла свою стару Біблію і притиснула її до серця. «Боже, я не знаю, як вчинити. Я не можу втратити цю роботу, але й не можу ігнорувати те, що бачу». Вона чекала на відповідь у тиші, але відчувала тільки вагу майбутнього рішення.
За вікном висів повний місяць, освітлюючи сад примарним світлом. У серці дівчини йшла справжня війна між необхідністю вижити й бажанням вчинити правильно. Вона ще не знала, що ця внутрішня битва скоро закінчиться, тому що наступний ранок змінить усе раз і назавжди.
Ранок видався холодним і неприродно тихим. Вікторія підмітала довгий коридор, коли почула дивний звук. Глухий удар, а потім повна тиша.
Вона завмерла, прислухаючись. Знову звук, схожий на здавлений стогін. Серце підстрибнуло в грудях.
Вона побігла на звук до дверей, що вели в зимовий сад. Там, на кам’яній лаві, сидів Михайлик. Він стиснувся в грудочку, обома руками затискаючи праве вухо.
Його обличчя було викривлене гримасою страждання, сльози струмком текли по щоках, але він не видавав жодного звуку. Він плакав в абсолютній тиші, і це було найстрашніше. Вікторія кинула мітлу і кинулася до нього.
Вона впала на коліна перед дитиною, її руки тремтіли.
— Михайлику, подивися на мене! — подумки кричала вона.
Він розплющив очі — червоні, мокрі від сліз і сповнені болю.
Вона обережно показала жестами: «Вушко болить?»
Коментування закрито.