«Зате у тебе є те, чого немає у багатьох фахівців із дипломами», — відповів він серйозно. «У тебе є серце, душа і справжній талант».
Вона не знала, що сказати, тільки подивилася на нього глибоко, з величезною вдячністю. У її погляді читалося щось, що невловимо наближалося до любові.
Того вечора Лев заснув рано, стомлений щасливим днем. Михайло і Наталія сиділи на відкритій веранді з чашками чаю.
Був теплий український вечір, світло ліхтарів м’яко розмивало обриси саду. Між ними повисло мовчання, але не ніякове, а тепле і затишне.
«Ви врятували мого сина», — тихо сказав Михайло, дивлячись їй в очі.
«А, можливо, і мене теж». «А ви дозволили мені знову відчути, що я чогось варта», — відповіла вона. «Не як проста працівниця, а як людина».
Він торкнувся її руки, обережно і ніжно. «Вперше по-справжньому, і це тільки початок, Наталіє. Я сподіваюся, що ви залишитеся з нами назавжди».
Вона кивнула, ледь стримуючи щасливі сльози. У цьому домі нарешті запалилося те, чого не було багато років — відчуття, що тут живуть, а не просто заповнюють порожнечу.
Коментування закрито.